Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

***Денис***
   Нещодавно я повернувся додому й відразу ж попрямував до кімнати Рити. Вона не відповіла на жоден мій дзвінок, і мені необхідно було дізнатися чому.
   Ми не сварилися. Ба більше, дівчина пообіцяла сьогодні дати відповідь на питання, котре давно не давало мені спокою. Дідько! Я всім серцем бажав почути від неї заповітне "так", а натомість потрапив у немилість — мене чомусь нахабно ігнорували.
   Я занадто різко розчинив двері до її кімнати. Однак мене не можна в цьому звинувачувати, адже вона стала моїм життям. І, звісно, я боявся втратити ту, що так швидко закохала мене в себе.
   Подумати тільки... Ще декілька місяців тому я мав купу дівчат, але не бажав жодної з них так, як Риту. Поруч з нею в мене зриває дах. Я ладен вбити кожного, хто бодай погляне на неї. Вона — моя! Тільки моя!
   Де вона? Промайнуло в голові, щойно переступив поріг. В кімнаті було порожньо й це наштовхувало на різноманітні думки.
   Я ще раз набрав дівчину. З її ліжка заголосив телефон. Ось і відповідь, чому вона не відповіла. Можливо, вони разом з малою, а я розвів паніку на рівному місці.
   Дещо заспокоївшись я попрямував до сестри, але її не було вдома. Щоб довести собі, що я даремно розхвилювався — зателефонував Мілані.
   Однак та тільки додала балів до моєї тривоги. Як виявилося, сестра проводила час з Бодею. З її слів, у Рити не було планів на сьогодні, тож вона мала б бути вдома.
   Просто чудесно! Що іще сказати?
   Менше з тим, паніка не на часі. Почекаю на дівчину в її кімнаті. Вона ж не могла зникнути... Чи могла?
   Мої роздуми перервали. Крізь розчинені двері зазирнула мама.
   — Синку, це ти? — Здивування відбилося в її уважних очах. — А я думала, що Рита нарешті повернулася.
   Я зірвався з місця, немов навіжений. — Звідки? Звідки повернулася? Ти щось знаєш? — Стиснувши її плече, я не зводив погляду з рідного обличчя.
   Жінка звузила очі й спантеличено мовила. — З Ритою щось трапилося?
   — Мамо, будь ласка, дай відповідь на мої питання.
   — На жаль, мені нічого не відомо. — Вона скрушно похитала головою, а потім додала. — Ти так хвилюєшся... А я вже боялася, що мій хлопчик не здатен на кохання. — Жінка щиро посміхнулася, а в кутиках її очей з'явилися маленькі зморшки.
   — Зараз не до цього. — М'яко нагадав я, повертаючи маму до теми, яка мене цієї миті більше хвилювала. — Ти сказала, що подумала, ніби Рита повернулася. Отже, знаєш коли вона пішла, вірно? — Я з надією дивився в найрідніше обличчя.
   — Точно не пам'ятаю, але, здається, Рита пішла близько другої години, можливо о пів на третю... — Вона знизала плечима, наморщивши чоло, неначе намагалася пригадати бодай щось. — Я подумала, що це ти приїхав, бо побачила з вікна як дівчина вийшла за ворота. Далі я продовжила займатися своїми справами, а це прийшла запитати чи будете ви вечеряти.
   — Дідько! — Зірвалося з мого язика.
   — Денисе... — Мама склала руки на грудях.
   — Давай не зараз. — Слідкувати за кожним словом, коли всередині горіло полум'я тривоги, точно не входило в мої плани.
   Кімнату заповнила знайома мелодія  — Риті хтось телефонував. Знаю, що відповідати на чужі дзвінки не правильно, але мені потрібно дізнатися де кохана дівчина. А цей дзвінок міг пролити світло та надати відповідь на питання, що непокоїло мене дедалі більше.
   — Маргаритко, нарешті ти відповіла. — Прощебетав стривожений голос на тому кінці слухавки.
   — Олено, це Ден. Рити тут немає, я навіть не знаю де вона, ніби крізь землю провалилася ще й телефон залишила вдома. — Пояснив скоромовкою.
   — О ні! Він знайшов її! Я казала Маргаритці, щоб вона все тобі розповіла, але її впертість...
   — Хто? Хто в біса її шукав?! — Я навіть не помітив як перейшов на гнівний рик.
   Олена зітхнула. — Краще присядь...