Читати книгу - "Знак янгола, Надія Містицька"

—Та так, ні про що... Не має значення, — невпевнено сказала дівчина. Вона нервувала, але причину хлопець зрозуміти не міг.

—Тобто «не має значення»? Я хвилююся за тебе, — Антонов  намагався взяти дівчину за руку, та вона заховала їх під ковдру.

—А де Максим? — підняла схвильований погляд на Артема.

—Він поїхав додому. Попросив, щоб я подбав про тебе. Як почуваєшся? — роздратовано відповів хлопець.

—Не дуже. Я втомилася, хочу трохи відпочити, — опустившись на подушки, вона повернулася спиною до хлопця.

—Добре. Відпочивай, я зайду пізніше. Тобі щось потрібно? — він підвівся з ліжка.

—Ні. Що сказав лікар? — тремтячим голосом запитала Катя.

—Лікар сказав, що кілька днів ти точно будеш тут. Відпочивай, я піду.

—Лікар ще щось казав? — вона знову піднялася в ліжку.

—Ні, а мусив? — він зупинився посеред палати пильно дивлячись на неї. У її очах читався переляк: вона чогось боялася.

—Я хочу відпочити. — Катя знову лягла на подушку, натягуючи ковдру до підборіддя.

—Ти щось приховуєш від мене? Що трапилося, кажи! По очах бачу. — Антонов підійшов ближче й нахилився над нею.

—Артеме, будь ласка, вийди, дай мені спокій, — наморщивши чоло, із заплющеними очима тихо промовила вона.

—Сонечко моє, прошу, скажи, що ти приховуєш від мене? — ніжно спитав хлопець, залишаючи легкий поцілунок на плечі дівчини.

—Антонов, просто йди та дай мені спокій! Не приходь сюди більше! — зло вигукнула Катя, намагаючись відштовхнути хлопця, що навис над нею.

—Я не піду, поки ти не скажеш мені, що відбувається, — суворо мовив він, дивлячись у її перелякані очі. На мить йому здалося, що вона боїться його. Чи не його?

—Сам вийдеш чи охорону покликати? — У куточках очей почали скупчуватися сльози.

—Сонечко, — він поцілував її у скроню. Дівчина завмерла. А потім відштовхнула його від себе.

—Я не твоє сонечко! І ніколи твоєю не буду! Іди, прошу! — злісно говорила вона. По щоках текли гарячі сльози. Їй хотілося кричати від болю.

—Добре. Вибач, що потурбував. Відпочивай, — здавленим голосом промовив він, опустивши голову, вийшов з палати. Катя впала на подушку, закривши руками обличчя, і почала плакати.

Медсестра увійшла до палати, щоб покликати на обід, але побачивши в якому стані дівчина, повідомила про це лікаря. Обід принесли у палату і медсестра вколола дівчині заспокійливе. Через кілька хвилин Катя трохи заспокоїлася, а потім й зовсім заснула.

 

Антонов приїхавши додому, увійшов до вітальні й впав на диван. Він дивився в одну точку. Скільки минуло часу, він не знав. Піднявшись з дивану попрямував до спальні, переодягнувшись, взяв спортивну сумку, поїхав у спортзал, щоб хоч трохи випустити пар. Він був злий, йому хотілося трощити все навколо.

*****

Після зустрічі з Дженні Микита повністю поринув у роботу. Постійні тренування, робота в студії. Він усіляко намагався забути її. Робив усе можливе, аби не думати про неї. Але все одно перед його очима виникав образ дівчини, її очі, посмішка. Виникало велике бажання доторкнутися до неї. Та щойно він згадував її слова, які, як лезо ножа, встромлялися в саме серце. Він починав злитися і гордо ставитися до дівчат, навіть до своїх фанатів. Він роздавав автографи, посміхався своїм фанатам, але з огидою дивився на них, коли вони цього не бачили.

—Микито, закругляйся, — Андрій звернувся до друга, схвильовано дивлячись на нього.

Чергове тренування, вже пів на восьму вечора, а він досі намагається відпрацювати потрібний рух.

—Вже пізно. Ходімо додому, — суворо говорив Павло, закидаючи сумку на плече.

—Так, Микито, пішли додому. Завтра ще попрактикуємося, — втомлено дивився Денис на Шаповала.

—Йому стає тільки гірше. Що вона з ним зробила? — Сергій підійшов до Андрія.

—Сам не знаю. Його ніби підмінили після тієї зустрічі, — тихо відповів Андрій.

—Микито, годі! — суворо звернувся до нього Андрій. — Або ти зараз сам підеш додому, або ми тобі допоможемо.

—Я сам вирішу, що мені робити! — роздратовано відповів Микита, стомлено сідаючи на підлогу.

—Тобі треба відпочити, — почав Павло.

—Мені не потрібний відпочинок! Йдіть геть! — зло перебив Микита Павла.

—Встав! — гуркнув Павло. — Це наказ! — Карпов стояв біля Микити та дивився на нього згори вниз. Микита роздратовано глянув на Павла.

—Не вказуй мені, що робити. Ти мені не мати й не батько, — він підвівся з підлоги, дивлячись на старшого сердитим поглядом.

—Так, ти маєш рацію. Ти сам вирішуєш, що робити. Але зараз тобі варто відпочити. Ти ледве на ногах стоїш. Ти тільки гірше собі робиш, — рівним голосом говорив Павло, дивлячись на Микиту. — Перестань думати про неї. І виснажувати себе тренуваннями, нічим добрим це не закінчитися, тільки гірше собі зробиш, — сердито виплюнув Павло і вийшов зі студії.