Читати книгу - "Знак янгола, Надія Містицька"

—Нормально, — дівчина окинула Тимура незадоволеним поглядом.

—Ой, які ми грубі, — в'їдливо сказав Тимур, поставив чашку на стіл, відсунув стілець і сів навпроти, уважно дивлячись їй в очі, ніби намагався в них щось знайти.

—Чого ти хочеш? — Роздратовано дивилася на нього Дженні. Вперше за весь час присутність хлопця дратувала її.

—Дізнатися, як пройшла зустріч, — склав руки на столі Тимур, вивчаючи обличчя дівчини.

—Зустріч пройшла нормально, нічого цікавого, — зло промовила вона, підвівшись  зі стільця, підійшла до вікна.

—Та годі тобі! Що трапилося? Він був грубий з тобою?

—Гадаю, я дуже образила його, — тихо промовила вона, дивлячись у вікно на нічне місто.

—Чому ти так думаєш?

—Я розповіла йому про нашу суперечку. Сказала, що він мене не цікавить, що я просто його використала. — Дженні повільно повернулася і попрямувала назад до столу.

—Прямо так і сказала?

—Так, прямо так і сказала. Він хотів, щоб я лишилась, — вона взялася за спинку стільця, дивилася вниз, не підводячи очей на хлопця.

—Це саме те, чого я так боявся, — склавши руки в замок він глянув у вікно.

—Що ти маєш на увазі? — вона насторожено глянула на Тимура.

—Те, що тобі не можна перебувати поруч із людьми, — несхвально глянув на неї Тимур.

—Це я й без тебе знаю. Найстрашніше те, що я сама хотіла залишитися, але його аура почала змінюватися, — роздратовано промовила вона. Взяла чашку та пішла на кухню. Виливши чай в раковину й залишила там порожню чашку.

—Ти повинна бути обережнішою з ним.

—Знаю, в нього дуже тендітна душа, — тихо промовила Дженні, повертаючись до столу, за яким сидів Тимур.

—Постарайся більше не з'являтись у його житті. Наслідки можуть бути непередбачуваними.

—Знаю, але його голос такий ніжний, а погляд такий теплий. Його карі очі неначе магніт притягують. В них можна побачити цілий всесвіт, — захоплено говорила Дженні, сідаючи на стілець. Її бажання зростало, але вона розуміла, що це небезпечно.

—Постарайся не закохуватися в людину, — попередив її Тимур. Зустрівшись з її поглядом він побачив сльози в її очах.

 

Артем йшов коридором у бік палати де лежала Катя. Він побачив, як Максим прямував до виходу. Здивований подібною поведінкою друга, він наздогнав його і, взявши того за руку, повернув до себе.

—Ти куди зібрався?

—Я? Я поїду додому, а ти будь поруч. Що сказав лікар? — здавленим голосом відповів Максим і опустив очі в підлогу, вивільнивши руку.

—Плід завмер. Тому й стався викидень, але є шанси, що вона зможе народити в майбутньому, — обережно сказав Артем, насторожено дивлячись на старшого.

—Що ж, це гарна новина. Прошу, бережи її. Зроби так, щоб з тобою вона була щаслива, — гірко мовив Максим, з болем в очах глянувши на молодшого.

—І ти ось так просто здаєшся? Без бою? — здивуванню Артема не було межі: спочатку він люто хотів знайти її, намагався якось привернути її увагу до себе, а тут так легко відмовляється від неї.

—Ти їй подобаєшся. Я її не цікавлю.

—Ти швидко здався. Я думав, буде важко. Впевнений, що не передумаєш?

—Не впевнений. Бережи її, гадаю вона чекає на тебе, я поїду додому, — попросив Приходько і, опустивши голову, пішов до виходу.

—Що ж, гаразд. Головне, не пошкодуй, що так швидко здався. Вона подобається тобі? — Артем зупинив друга.

—Так, дуже! Приємна і мила дівчина, — з ніжністю відовів Максим.

—Давай, я поговорю з нею стосовно тебе? В мені вона все одно бачить лише друга, — тихо сказав Артем.

—Навіть якщо й так, сам казав, що іноді дружба переростає в кохання. Так що, вперед, може, у вас щось вийде, — хлопець усміхнувся.

—Гаразд, як хочеш. Другого шансу не буде, — впевнено промовив менший.

—Просто будь поруч із нею, це обов'язково має спрацювати. Зазвичай у такі моменти дівчата дуже вразливі, тож удачі тобі. Я піду, мені вже час, — здавлено сказав лідер і пішов. Артем стояв у коридорі біля палати, сумним поглядом проводжаючи друга.

—Пошкодуєш ти ще про це, але буде пізно. Я тобі її не віддам, — злісно сказав Артем  відчинивши двері.

Увійшовши до палати, Артем підійшов до ліжка й сів на край. Він поклав свою руку на її. Дівчина не помітила, як хлопець увійшов, і від його дотику смикнула руку, злякано глянувши на нього.

—Ти чого лякаєшся? Це ж я, Артем, — м'яко посміхаючись, він з тривогою дивився на неї.

—Артеме? — Катя знервовано дивилася на нього.

—Що з тобою? Ти що, мене не впізнаєш?

—Вибач, я просто замислилась. — Тряхнувши головою, дівчина сіла в ліжку, спираючись на подушку. Вона дивилася на свої руки, смикаючи ковдру.

—Цікаво, і про що?