Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

class="p1">Того вечора бійці Майдану розчистили від тітушні та гаішників усю територію з боку Бессарабки і Богдана Хмельницького. Інші групи розігнали потвор з бульвару Шевченка, таким чином звільнивши доступ до Майдану. І кияни знову повезли їм шини, бензин — те, що зараз було найважливішим для повстанців. Везли також продукти і ліки.

Тоненькою цівкою з регіонів стали пробиратися на Майдан свіжі бійці. Однак ще 18 лютого рух до столиці був майже паралізований. Міністр інфраструктури України Козак наказав припинити рух більшості електричок і поїздів, особливо із Західної України. Дозвільні служби терміново забирали у перевізників ліцензії. Припинили курсувати міжміські електрички, маршрутки, автобуси. Мусора перепиняли транспорт, якщо мали підозру, що він пов’язаний з Майданом. Та це тривало недовго. Народ із сіл і містечок вийшов на дорогу, розсіяв мусорню, почав завертати тітушок… Хоча на основних трасах і постах ДАІ все ще лютували мусора. Але вибудувана Януковичем і Ко система валилася, мов картковий дім. Більша частина України вийшла з-під їхнього контролю…

* * *

Поки в «Ля Муролі» Матроскін допитував тітушок і записував їхні зізнання на камеру, всюдисущий Заумний побіг подивитися, що робиться на лінії «фронту». Тут ішов бій — щохвилини з лінії зіткнення виносили поранених — з перебитими кінцівками, відірваними частинами тіла, вибитими очима… Це був жах, це був Армагеддон! Мусора не так давно підпалили Будинок профспілок, звідти продовжувалася евакуація поранених, штабного майна… На лінії фронту теж палали шини. Їдучий дим знову химерно котився у бік мусорів. Заумний миттю включився у повстанську роботу, подав кілька дрючків для барикади, жбурнув у вогонь дві шини. Мав при собі кілька бімб — тут вони і пішли в діло…

Хтось зі сцени говорив-говорив-говорив, заводячи Майдан і допитувався: «У чому наша сила, брате? — і сам собі відповідав: — У правді… А в чому наша правда, брате?»…

— В коктейлях Молотова! — закричав Заумний, але його голосу ніхто не почув.

А фраза була доречна і навіть геніальна. Шкода, що її ніхто тоді не оцінив. Фраза втонула у людському ревищі та звуках вибухів, а завжди цікавий погляд колись вічного днювального враз зупинився на готелі «Козацький» та помітив на даху короткий спалах, схожий на постріл… Він розвернувся і побіг в бутік до своїх.

Коли пригнав, захеканий, повернулася з патрулювання і група Діда. Вони приїхали на трофейній машині з багатими трофеями. Попередню партію трофеїв Заумний уже описав і навіть знайшов деякі номера телефонів господарів викраденого тітушками добра. Тепер його чекала нова робота… Він взагалі любив бути корисним, любив якусь нову роботу але тільки, щоб заняття були постійно-змінними. Зараз йому зовсім не хотілося братися до опису. Він підійшов до Діда і сказав:

— Я бачив спалах на готелі «Козацькому». Хтось стріляв…

— Та-а-ак, — протягнув Сергій. — Точно?

— Здається, що так…

— Треба перевірити.

Глянув на годинник. День збіг, ніби й не було. Важкий день, насичений такими подіями, що й важко повірити, ніби все це відбулося з тобою… І це ще не все…

Дід гарячково думав, як можна «взяти» снайпера. «Зрозуміло, що треба йти «на готель», та немає ніякого плану, як, власне, й уяви про те, як зайти туди і як знайти ворожого стрільця. Все з коліс, потрібно імпровізувати і не відкладати у довгий ящик. Як? Як туди зайти? — він глянув у вікно, з якого було видно тільки шпиль готелю, що теж не додавало ідей — згори на нього не висадишся. — Знизу… Там всюди якщо не охорона, то спільники, ті, хто забезпечує роботу снайпера… Скорше всього у нього є людина у холі готелю, котра стежить, щоб у того не виникло проблем… На штурм не підеш — все провалиш, злякаєш снайпера і він сховається або втече… Але… — пробігла думка. — А це може спрацювати»!

— Де барахло нашого Журналіста? Його документи і «збруя»? — обвів запитальним поглядом кімнату.

Бача зняв із верхньої полички речі пораненого Журналіста і передав Сергієві. Той поспіхом одягнув жилет, каску з написом «PRESS», узяв фотоапарат, штатив передав Заумному. Кинув до Морпєха:

— Бери бінокль і йди за мною. Знайдеш на Майдані місце, звідки буде добре видно готель, займеш позицію і спостерігай, звідки стріляють. Будеш доповідати мені по телефону. Не вимикайся. Все, немає часу на збори, погнали…

В холі готелю було кілька десятків журналістів різних видань. Тут стояв ґвалт, ніби в курятнику. Журналісти записували стенд-апи і переганяли через «стріми» на свої канали. Тут він стиха пояснив Заумному: «Я зіграю дурня і зроблю вигляд, що записую стенд-ап. Сподіваюсь, що африкаанс тут ніхто не знає. Ти будеш мене знімати на фотоапарат». Він вставив у вухо гарнітуру від телефону, зробив переляканим обличчям і захекано повів свій «репортаж» на камеру, розмахуючи експресивно руками і розповідаючи насправді про те, які перспективи видобутку корисних копалин на території України. Це тривало кілька хвилин, поки не почув у навушнику голос Морпєха: «Засік. Був контакт. Сьомий поверх третій балкон зліва від мене». — «Goed, dankie»[119], — відповів Дід і закінчив свій «репортаж».

Розвернувся і попрямував до ліфтів, але його перепинили суворі охоронці.

— Я із южьний афрік. Хотєть снімать боі на майдан вєрхній етажь, — і «всунув» їм дві п’ятисотенні гривневі банкноти.

Охоронці, схоже, любили журналістів.

— Мало! Чудо ти африканське! Мало! — зі щирою, гостинною посмішкою повідомив один.

Дід дістав гаманець і витяг з нього двісті рандів із зображенням голови леопарда[120], сказавши при цьому:

— Етто отчєнь дорого єсть. Луччій валюта, зольотой в мірє… Сєдьмой етажь, пожалюста…

Це цілком їх вдовольнило, і його пустили до ліфта. За ним проскочив Заумний зі штативом. Він уперше був у такому дорогому готелі, тому почував себе не у своїй тарілці.

— Доведеться діяти за обставинами. Тримайся у мене за спиною, вперед не лізь, — попередив Дід. — Як тільки почнеться якийсь заміс зі стріляниною, ножами, утікай. Я сам впораюсь…

— Та я…

— Виконуй, що я сказав.

— Добре, Діду.

Коли розчинилися двері ліфта, вони вийшли, озираючись, наче відшукуючи звідки їм буде ліпше проводити зйомку. У холі було тихо і темно. Схоже, народ у готелі давно не проживав. Постійні концерти на Майдані і чад від пічок не приваблювали сюди туристів… Тихо, холодно, тьмяно і навіть якось моторошно. З вулиці долітали глухі звуки бою — бахкання гранат, розриви петард і феєрверків. Тут було багато дверей, але за якими сидить снайпер —