Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

спробуй вгадай. Не було навіть покоївок, які зазвичай мають на поверсі свої кімнатки з прасками, чайниками, мийно-пральними засобами…

«Знову працював, — повідомив Морпєх. — Позиція та сама». — «Прийняв».

Вони крадькома пройшли в кінець коридору, прислухаючись до звуків за дверима, але — тихо, немов зараз десь звідсіля не убивають людей.

Враз загудів ліфт, спускаючись донизу. А потім — знову став підійматися вгору. Дід відштовхнув Заумного у темний закуток, віддав йому свою каску та яскравий журналістський жилет, а сам зачаївся біля ліфта. Це міг бути спостерігач, «третій номер» снайпера знизу, який вирішив перевірити, чим тут займається журналіст невідомо якого видання і для чого він сюди прорвався.

У Діда у руці блимнуло лезо багнета від Mauser Gewehr 98. Двері ліфта розчинилися і в коридор пролилось гостре світло. По центру на підлозі вималювався силует чоловіка з піднятими в готовності руками, в яких він тримав щось схоже на пістолет. Силует сторожко зробив крок уперед, потім другий. Оглянувся, чи немає тут небезпеки, але не помітив нічого. Вийшов, продовжуючи утримувати пістолет угору.

І тут тихо, немов тінь, з-за спини до нього ковзнув Дід, приклавши до горла правою рукою гострій багнета, а ліва рука опинилась у нього на пістолеті так, що вказівний палець проліз під курок і заблокував його, щоб той не міг вистрелити.

— У яких апартаментах снайпер? — зловісно просичав Сергій так, що незнайомець відчув на щоці його гарячий подих.

Він спробував вистрелити, щоб дати сигнал небезпеки, але нічого не вийшло. Дід тільки засичав від болю через те, що той притис йому палець курком, і потягнув багнетом по горлі. Пекучий гострій розпоров шкіру над кадиком. Противник якось невміло смикнувся, зробив спробу звільнитися, але загострений до стану бритви ніж ще більше уп’явся у горло. Той запанікував, випускаючи пістолет і хапаючись руками за лезо ножа, аби тільки відштовхнути його від горла!!!

— Сімдесят другий… — нарешті прохрипів.

Але це вже нічого не вирішувало у його житті. Сергій перехопив пістолет, ще раз провів гострієм багнета по горлу противника, перекинув у руці ніж і жалом увігнав його ворогу через ліву ключицю по діагоналі у серце. Противник захрипів і, смикаючись усім тілом, важко опустився на підлогу.

Дід озирнувся. Заумний закрив собі рота обома руками і з виряченими від жаху очима дивився на тіло, що доходило в конвульсіях на землі. З розрізаного горла виплескувалися затихаючі фонтани густої чорної крові. Сергій швидко обшукав ворога. Із документів — посвідчення майора СБУ і ключі від апартаменту «72», три мобільних телефони і кілька набитих пістолетних обойм до «макарова». Він витер багнет до одягу вбитого і кинувся шукати 72 кімнату, дорогою перевіривши, чи заряджений пістолет; загнав патрон в патронник.

«Ще постріл», — повідомив Морпєх. Сергій вилаявся і нарешті знайшов потрібний йому номер. Тихенько провернув ключ у замку номера і тихцем увійшов до коридору. Тут було тихо і темно. Пройшов трішки далі, до кімнати. Вогнище, яке охопило Будинок профспілок, заливало світлом і кімнату, і балкон. У відкритих на балкон дверях виднілися двоє. Вони лежали на животах і про щось перемовлялись у рації. Через ревище Майдану не було чутно їхніх слів, тільки огидне рипіння перешкод у радіостанціях.

Сергій важко видихнув, зібрався з духом і зробив кілька рішучих кроків уперед. Другий «номер» почув його кроки, розвернувся і смикнувся рукою до пістолета, але Дід був швидшим і вистрелив йому в голову. Наступний постріл був у плече снайперу. Потім в інше плече, потім з тильної сторони в одне коліно, друге. Його потрібно було повністю паралізувати та допитати.

А Майдан, залитий неприроднім, дивним пломенистим помаранчевим світлом від полум’я, що охопило Будинок профспілок, ревів, боровся. Хтось із сотників щось кричав зі сцени, обіцяючи, що скоро прийде підмога і нам потрібно протриматися до ранку… А в Сергія під ногами голосив від болю снайпер, котрий щойно вбивав його побратимів. Він завивав і корчився, не маючи змоги порухати ані руками, ані ногами. Полегшені пустотілі кулі для ПМ, яким заволодів Сергій і тут же застосував, були спеціально створені для спецпідрозділів, точніше мусорів. Вони, потрапляючи у тіло людини, розплюскувалися і розривали м’які тканини, а кості роздрібнювали на мізерні уламки.

Сергію було байдуже, що зараз почуває снайпер. Він оглянув його зброю — «стєчкін»[121] з пристойним боєзапасом. Гранати і гвинтівка ОРСИС Т-5000, розроблена у 2011 році для російських спецпризначенців…

Сергій обшукав і цих двох. Знову — в обох документи СБУ… Тільки цигарки з російською акцизною маркою і надписами «Курение убивает», а також в гаманцях — рублі і банківські картки російських банків. У мобільних телефонах — номери, що починаються на +7 965…[122]

— Ти будеш говорити? — враз звернувся він до снайпера і перевернув його на бік, щоб бачити лице.

— Не понимаю, — деренчливим голосом відповів той.

— Ще один не понятлівий. Щось вас розплодилося…

— Я не… я не… понимаю, — аж ридав від болю снайпер.

— Сам откуда?

— Ко-о-острома-а-а-а…

— А этот? — кивнув на «другого».

— Россиянин он, наш, но хохол… а-а-а-а! Больно! Мама! Я жить хочу! Мамочка!

— Скольких ты успел убить? — запитав Сергій, а той заперечливо й істерично покивав, вереснувши:

— Никого! Мама! Клянусь! — і погляд його зрадливо ковзнув убік.

Там лежав записник і ручка. Зверху було виведено число «18.02.14» і намальований смайлик. Написано у два стовпчика: «Убывание патронов», «Убивание хохлонов». Сергій переглянув «звітність», яку вів «другий», спостерігаючи у бінокль за пострілами. Тридцять пострілів. Вісімнадцять влучань.

Снайперу було не більше двадцяти п’яти років, він, мабуть, розумів, що зараз його уб’ють, але в сірих очах була надія, що залишать живим, адже він може стати корисним заручником, свідком… А потім його порятують, бо ж «рускіє сваіх нє брасают»… Надія була марною. Сергій вже все вирішив по-своєму. Він розумів, що ніхто із нових керівників країни (а що такі скоро будуть, він не сумнівався) не захоче сваритися з Путіним. Тому цього хлопчика підлікують державним коштом і повернуть до Росії. Щоб цього не сталося, він вистрелив йому межи брів. Очі, що за мить до пострілу були наповнені жахом, враз заскліли.

Сергій забрав трофейні короткостволи[123], бінокль «другого номера» і вийшов з апартаментів.

«По снайперах відбій. Пішли в мінус, — сказав Морпєху. — Я повертаюся». На ходу набрав номер штабу і повідомив:

— Сімдесят друга кімната готелю «Козачий». Був прямий контакт. Приберіть, як домовлялися. Біля них рації, можна спробувати якось їх використати.

Заумний так і сидів, розгублено дивлячись на труп невідомого чоловіка, що віддав Богу