Читати книгу - "Вибрані романи"

подумаєте, що то я, насправді буде не мною. І тепер, коли ви спите й бачите сон, і усвідомлюєте, що це сон, і коли я є сном, і усвідомлюю, що я сон, тепер я знову скажу вам те, що так вас схвилювало, коли я сказав вам це іншого разу: ви, мій любий доне Міґелю, не можете бути творінням художньої вигадки, яке не існує в реальності, яке ні живе, ні мертве... Бо в такому разі ви не могли би сприяти тому, щоби моя історія та інші історії, такі, як моя, поширювалися по світу. Та коли ви нарешті помрете, ми заберемо вашу душу із собою. Ні, ні, ні, ви поки що не змінюєтеся, ви тільки спите й бачите сон, проте залишаєтеся живим. А тепер прощавайте.

І він розтанув у чорному тумані.

Тоді мені приснилося, що я помираю, й у ту саму мить, коли мені снилося, що я випускаю останній подих, я прокинувся, відчуваючи якийсь тиск на груди.

Ось такою була історія Ауґусто Переса.

Надгробне слово

Замість епілогу

Існує звичай наприкінці романів і новел, коли помирає або одружується головний герой, повідомляти про те, як склалася подальша доля інших персонажів. Ми не збираємося дотримуватися цього звичаю й розповідати, що сталося з Евхенією і Маурісіо, з Росаріо, Лідувіною і Домінґо, з доном Ферміном й доньєю Ермеліндою, з Віктором та його дружиною й усіма іншими людьми, яких ми бачили навколо Ауґусто, і що вони відчули й подумали, коли довідалися про його незвичайну смерть. Зробимо лише один виняток і розповімо про те глибоке й щире горе, яке після смерті Ауґусто пережив його пес Орфей.

Орфей і справді залишився сиротою. Коли він стрибнув на ліжко і нюх підказав йому, що його господар мертвий, що його спіткала раптова смерть, густа чорна хмара огорнула його собачу душу. Він уже мав досвід інших смертей, чув нюхом і бачив мертвих собак і котів, задушив кількох пацюків, нюхав мертвих людей, але свого хазяїна він вважав безсмертним. Бо його хазяїн був для нього наче бог. І тепер, відчувши, що той мертвий, він відчув, як обвалилися в його собачій душі всі підвалини віри в життя та світ, і грандіозний розпач заповнив його груди.

І, скулившись у ногах мертвого господаря, він думав так:

«Бідолашний мій хазяїн! Бідолашний мій хазяїн! Він помер; його у мене вже нема! Помирає усе, усе, усе; і нічого в мене не залишається. І найгірше, що я й сам помираю для всього. Бідолашний мій хазяїн! Бідолашний мій хазяїн! Те тіло, що тут лежить, біле, холодне, із запахом, який скоро стане запахом гниття, з плоттю, що починає розкладатися, — це вже не мій хазяїн. Ні-ні, не мій хазяїн. Куди подівся мій хазяїн? Де той, хто мене голубив, де той, хто розмовляв зі мною?

Яким дивним звіром є чоловік! Він ніколи не зважає на те, що має перед собою. Він приголублює нас, самі не знаємо чому, а коли ми найбільше налаштовані на пестощі, коли найдужче хочемо, щоби він нас приголубив, він нас проганяє або карає. Ми ніколи не можемо зрозуміти, що йому до вподоби, і, здається, він і сам цього не розуміє. Завжди виникає враження, що він перебуває десь не там, де він перебуває, й не дивиться на те, на що дивиться. Так, ніби для нього існує якийсь інший світ. І, очевидно, якщо для нього існує інший світ, то цей для нього не існує.

А крім того, він розмовляє або гавкає якось дуже незрозуміло. Ми виємо, а щоби наслідувати його, вчимося гавкати, але навіть так не можемо порозумітися з ним. Ми розуміємо його тільки тоді, коли він також виє. Коли чоловік виє або викрикує погрози, ми — інші тварини — розуміємо його дуже добре. Бо в таких випадках він не відвертає свою увагу в інший світ!.. Але він гавкає по-своєму, він розмовляє, і ця балачка послужила йому для того, щоби винайти те, чого не існує, і не зважати на те, що існує. Після того, як йому щось називають, він уже цього не бачить; він лише чує назву, якою його назвали, або бачить її написаною. Мова служить йому для того, щоби брехати, вигадувати те, чого немає, і плутатися. Й усе в ньому — це привід, аби розмовляти з іншими або із самим собою. І він заразив цією звичкою навіть нас, собак!

Він — тварина хвора, в цьому не випадає сумніватися. Він завжди хворий! Здається, він тішиться певним здоров’ям лише тоді, коли спить, і то не завжди, бо іноді навіть уві сні розмовляє! І це також заразило й нас! Нас багато чого заразило!

Та ще й ображає нас! Він — найлицемірніша серед тварин — приписує собакам цинізм, нетактовність та безсоромність. Дар мови зробив його лицеміром. Тож лицемірство, як і безсоромність та цинізм, — це суто людська властивість. І він ще має зухвалість називати нас лицемірами, тобто нещирими комедіантами, нас, собак! Собак, які не були підкорені або одомашнені людиною силоміць, як бик або кінь, а приєдналися до нього добровільно, у взаємовигідному союзі, з метою успішного полювання. Ми допомагали йому заганяти дичину, він полював на неї й віддавав нам нашу частку. Й ось так, у суспільному договорі, народжувалася наша співпраця.

І за це він заплатив нам приниженнями й образами. За це він захотів зробити нас блазнями, перетворити на дресированих мавп і псів. Дресированими псами вони називають тих, яких готують розігрувати комедії, для чого їх одягають і навчають ходити на задніх лапах. Вони ще називають їх ученими псами. Ученість для людей — це вміння розігрувати комедії й ходити на задніх лапах!

Й, очевидно, що собака, який погоджується ходити на задніх лапах, демонструє свою цинічну й нахабну безсоромність! Ті ж якості продемонструвала і людина, коли стала на дві ноги й перетворилася на вертикального ссавця, й відразу відчула сором і необхідність прикрити свої сороміцькі органи. І тому його Біблія розповідає, як мені довелося чути, що перша людина, тобто перша із тих, котрі стали на дві ноги, відчула, що їй соромно постати голою перед Богом. І для цього люди винайшли одяг, аби затуляти свої статеві органи. Та коли почали одягатися, як чоловіки, так і