Читати книгу - "Кілька років зими"

151
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 84
Перейти на сторінку:
твою душу, і від чого ти хочеш втекти. Але в тебе немає сили зробити цей крок, і звільнитися від всього, що заважає тобі бути собою. Я можу допомогти тобі, якщо довіришся мені, — дівчина лагідно взяла мене за руку, і я відчув потужний потік тепла, що переливався від неї до мого тіла.

Мені стало так добре і затишно, як ніколи до цього ще не було.

— Ти хочеш дізнатися, хто я така? У мене багато імен, але мені самій подобається лише одне — Софія. Ти також можеш мене називати цим ім’ям. Як звуть тебе, я знаю. І знаю, навіщо ти прибув сюди. Я знаю все, чого не відаєш ти, про що ти думаєш і чого бажаєш насправді. І я можу це дати, тобі варто лише погодитися! — вона повела мене за руку на західне узбережжя острова, туди, де між гострих скель чорнів вхід до великої печери.

— Ти прибув на цей острів якраз вчасно. Я збираюся полишити це місце, і навіки загасити Самотній Маяк. Людям більше не потрібне світло в цьому безберегому й холодному морі. Вони відмовилися щодня запалювати вогонь у великому смолоскипі, і тому я сама підтримувала його останній час. Але відсьогодні я припиняю бути доглядачем маяка. Я назавжди йду звідси.

Ми ввійшли до печери й рушили вузьким проходом до низьких дверей у стіні, які ми намагалися відчинити вчора. У темряві печери нас супроводжувало дивне світло, яке начебто лилося від цієї загадкової дівчини, і темрява з кожним нашим кроком відступала. Біля дверей дівчина зупинилась.

— Ти готовий піти зі мною туди, де ти зможеш нарешті стати самим собою і де тебе більше не тривожитимуть зайві речі, думки і переживання? Чи готовий ти покинути цей світ заради іншого? — вона впритул наблизилася до мене і заглянула очима кольору весняного неба в самісіньку душу.

Я зміг вичавити з себе лише єдине:

— Готовий...

Тоді Софія легко доторкнулася до старих іржавих дверей – і вони одразу розчахнулися. Я побачив перед собою велику кімнату на маяку, але зовсім не таку, як тоді, коли ми вперше ввійшли до неї. В каміні більше не палахкотів вогонь, вікна без фіранок були розбиті, а дубовий стіл лежав на підлозі без кількох ніжок. На стінах від вітру з вікон колихалося чорне павутиння, а брудна підлога була завалена сміттям і різним непотребом. І тут я зрозумів, що ми дивимось на кімнату з другого боку того великого чорного дзеркала, що висіло на стіні, завішене укривалом. І раптом я побачив Томаса, який повільно підійшов до дзеркала і зупинився за крок від нього, тримаючи в руках залізного ломика. Томас дуже змінився. Він ніби постарішав років на двадцять і виглядав геть змарнілим і змученим. Потім до нього підійшов старий моряк, котрий супроводжував нас у цій подорожі. Він також став навпроти дзеркала і дивився прямо на нас. А далі їх оточило багато незнайомих мені людей, котрі були схожі на живих мерців. Тут були матроси, доглядачі маяка, їхні помічники, якісь військові. Здавалося, вони бачать нас із Софією, і всі хочуть щось повідомити нам. Їхні губи нечутно ворушилися, шепочучи якісь слова. Раптом Томас, що стояв найближче до дзеркала, підняв над головою ломик і замахнувся ним на дзеркало. Я відсахнувся, але Софія міцно стисла мою руку, і промовила:

— Вони нічого не зможуть нам заподіяти, бо їх вже не існує насправді. Всі вони зараз далеко звідси, в іншому місці. Там, де їм добре і де вони по-справжньому щасливі. А те, що ти зараз бачиш перед собою — це лише їхня друга, погана сутність, яку вони назавжди залишили тут, на Самотньому Маяку.

Ми вийшли з печери, і я змушений був закрити рукою очі від яскравого сонця, що освітлювало острів і море навколо. Софія чекала моєї відповіді. І я погодився. Тоді вона знову міцно стисла мою долоню, і ми рушили до краю моря. Не зупиняючись, ми увійшли у воду, і почали повільно заходити все глибше й глибше. Ми не оберталися і не дивилися по боках, а лише попереду себе, де тануло за обрієм ласкаве море.


* * *

Їх перервав якийсь неприємний звук з-поза далеких барханів, який щомиті наростав і поступово перетворився на потужне ревіння кількох важких двигунів. Іван зробив знак іншим, аби вони терміново збирали речі. Невдовзі на обрії піднялася велика хмарина з куряви і піску, яка дуже швидко наближалася до них. За кілька хвилин вони помітили колону з декількох мотоциклів і вантажівок, що пересувалася прямо навпростець пустелею і мала проїхати десь за кілометр від табору друзів. Але, судячи з усього, в колоні їх помітили, бо вона спочатку зупинилася, а потім різко змінила курс у напрямку подорожніх.

Друзі згуртувалися в щільне коло, готові до будь-якої можливої розв’язки цієї несподіваної зустрічі. Григір тримав під пончо напоготові прута, Гелій підготував палиці для жонглювання, якими також міг вправно битися, Іван стискав у кишені пальта револьвер, який вони відібрали в іноземця, що намагався купити дитину. За їхніми спинами стояла Софія, притуливши до себе мовчазних дітей.

Тепер вони мали змогу детально роздивитися колону. Її очолював величезний важкий мотоцикл, з-за керма якого навіть не було видно того, хто на ньому сидів. Позаду байка тріпотів на вітру високо піднятий прапор — чорне полотнище з червоним незрозумілим знаком посередині, який був одночасно схожий і на людське серце, і на арфу, і на просто незграбно намальовану абстракцію. За цим байком рухався чотириколісний, вочевидь, саморобний мотоцикл із квадратною рамою, на якому сиділо кілька осіб. Далі їхали дві невеличкі вантажівки з брезентовим покриттям та ще декілька мотоциклів.

За кілька десятків метрів від друзів колона зупинилася. Над широким кермом переднього мотоцикла звівся коротко стрижений молодик у довгому шкіряному пальті без пояса. Він зробив знак рукою і з чотириколісного байка стрибнуло на землю

1 ... 58 59 60 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кілька років зими», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кілька років зими"