Читати книгу - "Кілька років зими"

двоє чоловіків у високих дорожніх чоботях, шкіряних куртках і в дивних головних уборах, схожих на старовинні рицарські шоломи. Вони повільно підійшли до друзів.

— Отакої! Та тут у нас ціла родина з дітьми! Напевно, ви не знаєте, що цією пустелею розгулювати доволі небезпечно. Можуть трапитися різні погані речі, — звернувся до них один із «рицарів». — Наприклад, ви можете зустріти нас. Чи вже зустріли, з чим вас і вітаю!

«Рицар» гучно розсміявся, вдаривши себе долонями по шкіряних штанях. Його сміх підхопив і другий мотоцикліст.

— Це не ми вас зустріли, а ви нас. І це також може бути смішним, а може бути й небезпечним, — раптово промовив Григір Заливаха і теж розсміявся від свого жарту.

«Рицарі» від такої несподіванки вмовкли і подивилися один на одного.

— А ви, я бачу, теж любите пожартувати, — сказав другий мотоцикліст. — Проте не кожен жарт може бути безпечним. Припни свого язика, товстуне, інакше ти ризикуєш, взагалі, залишитися без нього! — при цьому «рицар» зробив красномовний жест своїм великим пальцем по своїй же горлянці.

— Франкенштейне, що там таке? — нетерпляче запитав зі свого місця молодик у шкіряному пальті.

— Виявляється, ми зустріли цілий загін жартівників! Що скажеш, Блане? Взяти у них, судячи з усього, особливо нічого. Хіба що я бачу тут непоганий військовий намет. Та, можливо, якщо потрусити їхні кишені, знайдеться трохи грошенят. А так, на вигляд, це звичайні волоцюги, яких тут чимало вештається.

— Дізнайся, хто у них головний і приведи до мене, — вигукнув Блан.

Іван, не очікуючи додаткових розпитувань, сам рушив до переднього мотоцикла. Підійшовши ближче, він сказав:

— Ми — звичайні мандрівники, вирішили пройтися пустелею зі столиці до найближчого міста. Вигулюємо наших дітей. У нас немає ніяких скарбів чи грошей, ваш друг говорить правду — з нас, дійсно, нема чого взяти. Якщо не вірите — можете обшукати наші речі, ми не будемо проти. Ми не хочемо ніяких конфліктів чи сутичок, ми всього лише мирні подорожні.

— Дуже дивне у вас бажання — гуляти цією пустелею. Місця тут суворі, небезпечні. Всяке може статися, — Блан нарешті спустився з байка і підійшов до Івана. — У ці непевні часи до пустелі стікається багато різного дивного народу. Але я вперше зустрічаю людей, які вирішили просто так прогулятися цією місциною. Або ви нахабно нас обманюєте, або ви — божевільні диваки. І все-таки, якщо ви не заперечуєте, ми перевіримо ваші речі. Не ображайтеся, у нас робота така — перевіряти речі.

Вони разом підійшли до Гелія, Софії та Григора. Іван пояснив друзям, що байкери просто бажають оглянути їхні речі і нічого поганого їм не зроблять. Втім, таємно зробив знак друзям, аби ті були напоготові. Двоє «рицарів» за наказом Блана обшукали їхні рюкзаки та сумки. Врешті, нічого коштовного не знайшовши, Франкенштейн ухопив їхній намет і рушив до байків. Проте Гелій та Григір одразу перегородили йому шлях.

— У цьому наметі ми ночуємо, тому ви не можете його забрати, — спокійно промовив фокусник.

— Це я не можу? — здивувався Франкенштейн і знову голосно розсміявся. — Хлопче, я можу навіть убити тебе прямо на цьому місці, і мені слова ніхто не скаже! Ану, поступися! — він виставив вперед свій шолом і штовхнув ним Гелія в груди.

— Франкенштейне, зупинися! — гукнув Блан, який саме зараз побачив Софію.

Він підійшов до неї і пильно почав роздивлятися оранжевоволосу жінку, яка спокійно дивилася в його блакитні очі. Не обертаючись до свого товариша, він коротко відрізав:

— Негайно облиш їх.

Ще кілька хвилин вони, не відводячи очей, дивилися одне на одного. Врешті першим здався Блан. Відійшовши від Софії, він сказав Іванові:

— Зараз Рудий Франкенштейн віднесе ваш намет до нашої машини, аби вам легше було пересуватися далі цією пустелею. Я запрошую вас до нашого гостинного товариства. Ми довеземо вас, куди ви скажете і не заподіємо вам ніякої шкоди.

— Дякуємо, але ми змушені відмовитися від вашої люб’язної пропозиції. Ми воліємо пішки подолати цю відстань. Інакше наша подорож просто втратить свою привабливість і колорит. Але за бажання допомогти ми вам щиро вдячні!

— Ми, «Рицарі пустелі», насправді дуже рідко беремо когось під свою опіку і запрошуємо розділити з нами їжу, дах над головою і вогонь. Радше, ми діємо навпаки. Для вас же робимо виняток, бо ваша компанія нам сподобалася. Так що з вашого боку було б не розумно й не ввічливо відмовлятися від настільки привабливого запрошення. Ці місця доволі небезпечні для таких подорожей, і мало що може трапитися з вами далі. Тому я все-таки наполягаю, аби ви приєдналися до нас.

До них підійшов Гелій Гармидер і попросив Івана відійти з ним на кілька слів. Блан мовчки кивнув головою на знак згоди.

— Послухай, Іване. Сперечатися з ними зараз немає сенсу, бо їх набагато більше і вони, напевно, непогано озброєні. Я пропоную погодитися на їхню пропозицію. Я знайду можливість попередити Рема про цю ситуацію і він обов’язково допоможе нам виплутатися з неї. Здається, іншого вибору у нас тепер немає.

Іван подумав, повернувся до Блана і мовив:

— Гаразд, ми приймаємо ваше запрошення. Але, якщо ви так бажаєте нам допомогти, ми попросимо вас лише підкинути нас до певної місцевості, а далі все ж рушимо самі.

— От і добре! До речі, а куди саме вам треба?

— Ми йдемо на Північ, до найближчого великого міста.

— Тобто, до Нових Веж?

—