Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

Розділ 29

Коли Ян переступає поріг квартири, одразу несе мене у кімнату. Йому здається, що після усього пережитого мені потрібно відсипатися кілька днів. Насправді я спати не хочу. Навпаки, з'являється бажання просто лежати в обіймах Яна і відчувати тепло його тіла. 

– Ти не будеш спати? – питає здивовано, коли кладу голову йому на плече і сама обіймаю поперек живота. 

– Не хочу, – кажу. 

– Боїшся кошмарів? – серйозно запитує. 

– Не думаю, що вони будуть, коли ти поруч. Ти ж мене захистиш, правда? – усміхаюсь та отримую від Яна поцілунок у голову. 

– Навіть не сумнівайся у цьому, – впевнено відповідає. – Не хочу більше переживати щось подібне, як було сьогодні. Ти навіть не уявляєш, як я злякався. 

– Уявляю, – кажу. – Я не хотіла цього. Справді. 

– Я знаю. Спи, Лізо. А я буду поруч.

Не знаю, як у Яна це виходить, але засинаю доволі  швидко. Мабуть, таки розумію, що поряд з ним я у повній безпеці. Шкода тільки, що сплю недовго. В якийсь момент у мій спокійний сон вриваються спогади з того моменту, як викрадач тягнув мене за собою до автомобіля. Мені настільки страшно, що все тіло тремтить, але в якийсь момент чую голос Яна і прокидаюся.

Бачу його стривожене обличчя перед собою і розумію, що це був тільки сон. Він хоче щось сказати, але я сама хапаюсь за його шию, як за рятівне коло. 

Мене досі трусить і рука починає боліти. Здається, ліки більше не діють. Треба ще, інакше не засну. А може, і не варто заплющувати очі? 

– Усе добре, Лізо. Я поруч, – Ян гладить моє волосся, спину і намагається мене заспокоїти. – Все-таки кошмар? 

– Так, – шепочу. – Можеш принести мені ліки? Рука болить.

Яна не треба просити двічі. Він залишає мене, а тоді й кімнату. Повертається через декілька хвилин із пігулкою та склянкою води. Випиваю все і знову лягаю. 

– Краще? – Ян не поспішає лягати. Він сидить поруч і прискіпливо мене розглядає. 

– Набагато, – усміхаюсь і сідаю поруч з ним. 

– Спробуй ще раз заснути. Я буду тут, – шепоче.

– Я не хочу спати, – кажу.

– А чого ти хочеш? – цікавиться. – Тільки скажи – я все принесу.

– Тебе, – кажу та усміхаюсь. Поки Ян здивовано мене розглядає, я сама тягнуся за поцілунком. Ну а він доволі швидко перехоплює ініціативу. 

– Лізо, я не думаю, що зараз найкращий момент для цього… – видихає Ян і навіть робить спробу віддалитися, але я хапаю його за шию, не дозволяючи цього зробити. 

– Правильно. Не думай! – видихаю йому в губи й знову цілую. Сама. 

Я не вірю, що Ян не хоче цього. Мабуть, просто хвилюється, що я ще не готова. Можливо, і так. У мене зараз такий хаос у голові, але про те, що роблю, точно шкодувати не буду. 

– Я тебе кохаю, – кажу тихо, але впевнено. 

На частку секунди Ян завмирає, а тоді усміхається і знімає з себе футболку. Накриває мене своїм тілом – і останні кордони падають. 

– Я тебе теж.

Прокинувшись наступного ранку, відчуваю біль у руці. Згадую, що сьогодні доведеться їхати на перев’язку, і засмучуюсь. Не люблю лікарні!

Кілька хвилин просто лежу, розглядаючи білу стелю, і згадую все, що відбувалося між мною та Яном цієї ночі. Обличчя миттєво спалахує, а серце пришвидшує своє биття. Це було неймовірно, тільки… зараз Яна поруч немає…

Сідаю і, не втримавшись, одягаю на себе його футболку. Це вже стало звичкою – забирати у нього цю деталь гардероба. Босими ногами ступаю по килимку і йду на шум, що доноситься з кухні. 

Ян стоїть до мене спиною і готує щось на плиті. Не втримавшись, наближаюсь до нього і міцно обіймаю, притулившись щокою до спини.

– Привіт! – кажу і відчуваю, як він напружується. 

– Привіт, сонце! – голос належить Яну, але це “сонце”. Так мене називав…

– Що тут відбувається? – чую ще один невдоволений голос, точно такий самий, і різко відступаю від… Дана! 

– Схоже, твоя дівчина нас сплутала, – регоче Дан і підморгує мені. Це саме він стояв біля плити. Не розумію тільки, якого біса він тут з самого ранку?! – Крутий прикид, сонце!

– Пробач, – дивлюсь на Яна і червонію. Шалено ідіотська ситуація. – Я не змогла розрізнити вас зі спини. 

– Нічого страшного, – Ян наближається та обіймає мене за талію. – Тільки… переодягнися краще. Цю красу дозволено бачити тільки мені.

– Гей! – невдоволено кричить Дан, а я вже йду в кімнату. Дійсно не хочу світити своїми голими ногами перед братом мого хлопця. 

Коли переступаю поріг кімнати, бачу на ліжку величезний букет рожевих троянд. Різко завмираю і повірити не можу, що це мені. 

– Хотів сюрприз тобі зробити, коли прокинешся, – говорить Ян у мене за спиною. – Але в кімнаті себе не застав.

– Сюрприз все одно вдався, – кажу емоційно. – Дякую тобі. 

Не втримавшись, обіймаю Яна і сама цілую. Його руки пробираються під футболку на мої сідниці, і я відчуваю його бажання повторити минулу ніч. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍