Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Усе добре? – несподівано він забирає руки й серйозно на мене витріщається.
– Усе чудово, – кажу. – Кошмари мене більше не мучили.
– Це добре. Я до Дана повернусь, а ти переодягайся.
Ян хоче піти, але я цього не хочу. Хапаю його за руку здоровою рукою і тягну на себе.
– Куди це ти тікаєш? – питаю невдоволено.
– Тобі треба більше відпочивати, а я роблю все навпаки, – заявляє.
– Взагалі-то, мені все подобається, – кажу і торкаюсь пальцями його плечей. – Твій брат може почекати, а от я – ні.
Ян усміхається і розуміє, чого я хочу. Він йде до дверей, щоб замкнути їх на ключ зсередини, і тільки після цього повертається до мене. Його футболка падає на підлогу, і я знову почуваюсь найщасливішою. Завдяки йому.
– Довго ж ти переодягалася, – хмикає Дан, коли ми з Яном з’являємось на порозі кухні.
– Що ти тут робиш з самого ранку? – не залишаюсь у боргу і питаю прямо.
– Взагалі-то, приїхав дізнатися як ти, – відповідає ображено. – Я також хвилювався, сонце.
– Пробач, – щиро прошу вибачення. – Як бачиш, я в нормі.
– Та бачу я, – хмикає. – До речі, Яне, тато хоче з тобою поговорити. Це терміново.
– Впевнений, що про Лізу хоче більше дізнатися. Не поїду я, – фиркає Ян.
– А якщо це щось важливе? – питаю. – Краще поїдь.
– А як же твоя перев’язка? – хмуриться Ян.
– А мене Дан відвезе! Правда ж?
– Звісно! – Дан погоджується, не задумуючись.
– Ну, добре, – зітхає Ян. – Я скоро. Туди й назад.
Квартиру залишаємо всі разом. На вулиці Ян цілує мене і сідає у свою Audi, а я йду до спортивного автомобіля Дана. Хлопець навіть двері для мене відчинив.
Щойно ми залишаємо двір, у мене в сумці починає дзвонити телефон. Коли бачу, що це батько, відповідати немає жодного бажання.
– Може, варто вимкнути телефон? – питає Дан, помітивши, хто телефонує.
– На жаль, проблеми це не вирішить, – зітхаю і таки відповідаю на дзвінок.
– Лізо, я хочу поговорити з тобою, – стримано заявляє батько.
– Я їду в лікарню на перев’язку. Можеш туди приїхати, – сухо відповідаю.
– Добре. Скоро буду, – батько першим закінчує виклик, а я важко зітхаю. Немає жодного бажання його слухати, але я розумію, що ця розмова повинна відбутися, щоб нарешті закінчити все це.
– Не чекай на мене, – кажу Дану, коли він відчиняє для мене двері біля лікарні, і виходжу на вулицю. – Мене тато забере.
– Впевнена, що варто одній залишатися? – хмуриться Дан.
– Впевнена. Не хвилюйся, – усміхаюсь.
Дан мене обіймає, і робить це дуже обережно, а я переконуюсь, що він дуже хороший, просто нікому цей свій бік не показує. Лише мені так пощастило, як дівчині його брата.
Перев’язка займає хвилин сорок. Мені знову дають ліки та відправляють додому. Коли ж виходжу на вулицю, бачу автомобіль батька і кілька разів глибоко вдихаю.
Вибору немає, треба йти. Я сама дозволила йому приїхати, тому поговорити доведеться.
Водій відчиняє для мене задні двері та чекає, поки сяду всередину. Батько вже чекає на мене там. Востаннє, перед тим, як сісти в салон, роблю ковток свіжого повітря, і двері зачиняються.
Батько переводить на мене погляд, а тоді опускає його на руку.
Цікаво, йому хоч трохи мене шкода? Щось я дуже у цьому сумніваюся.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На твоєму боці, Уляна Пас», після закриття браузера.