Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 50

Здавалося, що ми з Бель просиділи у вітальні цілу вічність, але мені було цього мало. Хотілося розпитати про все на світі, а найголовніше – розповісти їй нашу з Дарісом історію. Бачу ж, що подругу роздирає цікавість, але та не з тих, хто накинеться з питаннями. Моя ж скромна особина не така вже й скромна, але уважна й трішечки егоїстична, тож почала розповідати все з моменту мого приїзду додому.

– А я вже й встигла забути про ці обмеження. Ото ти, подруго, даєш. Якби була на твоєму місці, то явно не викрутилася б.

– Та не прибідняйся ти так. Знаю ж, що сама Белінія Калеон однозначно придумала б щось значно розумніше й простіше.

Бель посміхнулася, награно схилившись у низькому поклоні, коли тут двері відчинилися й до вітальні залетіла моя крихітка. Медінка вже була у сріблястому костюмчику. Даріс же, що йшов за нею, дивився на мене так, наче нашкодив. Явно знову гралися під час сніданку.

– Оце я розумію зустріч,– посміхнувся Даріс, киваючи Бель.– А то вже всі забули про давні традиції та звичаї.

Бель виструнчилася, не знаючи, що їй робити та одразу ж розслабилася, коли зрозуміла, що мій чоловіченько почувається королівською особиною навіть менше, ніж я. До речі, просто мушу зауважити, він ніколи ні перед ким не хизувався своїм титулом, можливостями та чимось у тому роді. Так, слава ходила попереду нього, але пам’ятаю ті рідкісні зустрічі з Мейтоном у Кейторіані. Той щоразу нагадував, хто він такий.

– Знайомтеся,– спохопилася я.– Даріс – Бель. Бель – Даріс. А ця маленька красунька – Медіна. Скажеш привіт тітоньці Бель?

– Пливіт,– замахала обома ручками донечка й на секунду втратила контроль над польотом. Проте я спритно її впіймала, не даючи навіть встигнути почати хвилюватися.

– І тобі привіт, сонечко. Який в тебе гарний костюмчик,– посміхнулася Бель і почала весело базікати з донькою, поки Даріс, ввічливо відкланявшись, таки пішов на зустріч.

Доньці швидко набридло просто сидіти й розмовляти і вона, таки послухавшись мене, побігла по коридорах до саду. Ми ж з Бель йшли позаду, тихенько перемовляючись між собою та киваючи на запитання доньки про те, чи туди вона йде.

Не знаю як, але за годинку встигла змалювати наше знайомство з Дарісом у всіх його барвах, розповісти про ритуали.

А потім…

– Знаєш, а мені навіть жаль Лейковіца. Він таки виявився чудовим ендорцем,– аж якось занадто розчулилася, згадуючи його самовідданий вчинок. Хоча ж саме через нього потрапила в таку небезпечну ситуацію.

– Чому? Думаєш, продовження навчання в академії й прагнення стати там викладачем це аж так погано?

– Що? Він в академії?

– Ну а де ж іще? Звісно, повернувся десь три роки тому весь такий побитий і знесилений. І куди тільки він зник… Але, змінився справді до невпізнання. Почав ходити й вибачатися перед усіма, днями просиджував у бібліотеці або в тренувальному залі.

– І як йому тільки вдалося…

– Сама ніяк не могла зрозуміти,– підтримала Бель, хоча ми говорила явно про різні речі. Подруга не знала про те, що його схопили кейнторіанці на тому острові, а я не збиралася розповідати про «випадковий» полон. Вона й так надто чутлива.

– А що там ще було цікавого в академії?

– Ой, не повіриш, мадам Флайкониху мало не звільнили.

– Щооо?– аж присвиснула я. Несподівана новина. Я думала, що викладачка, яка мене буквально викинула з академії всесильна, але виявляться ні.

– От ніде нічого, а десь через тиждень після твого вигнання, хтось приїздив у академію. Всі метушилися, не знали, що робити, особливо викладачі. А потім мадам Флайониху ці люди викликали до себе. А ти ж знаєш наших… Все підслуховували.

– І що ж їх спинило?

– Та цього ніхто так і не зрозумів. Вона вже ридала-ридма, коли в кабінеті настала тиша, а потім Флайкониха просто вийшла звідти й ніби нічого не було пішла на заняття.

– Цікаво-цікаво.

– Не те слово.

Ми замислились, на секунду відволікшись від Медіни, а тієї вже не було біля улюбленого куща квітів.

– Мааамо. Це не я,– кричала донечка, все вище піднімаючись у повітря.

Бель миттю полетіла навздогін, а я, дякуючи долі, що подруга поруч, почала шукати чужі заклинання. Чому-чому, а своїй крихітці вірила завжди. І вона таки мала рацію – чужий сильний потік магії линув з-за густих дерев з території, що розташовувалася поруч із замком. Але коли мене лякала відстань? Вони посягнули на святе – мою кровиночку, за яку роздеру всіх навколо.

Гнів настільки засліпив мене, що немов вибухнула, потужним сплеском зносячи все на шляху заклинання, тим самим розриваючи його зв’язок з Медіною. Крихітка вже заспокоювалася на руках у Бель, а я лише тоді усвідомила, що знову ширяю в повітрі. Не довго думаючи, полетіла до тих самих дерев, щосекунди все дужче спалахуючи вогнем.

– Як ви насмілилися напасти на дитину?- проревіла я, кидаючи вогняні кулі одна за одною у епіцентр заклинання, що мало не забрало мою крихітку.

Але там нікого не було. Сама лише сира земля, від якої віяло потужною енергією. І хоч як не дивно це визнавати, а це вона тягнула донечку до себе. Залишалося питання – чому?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍