Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

моя дитина в розквіті сил залишила цей світ раніше від мене старого!» Тяжко було дивитися, як він плакав, соромлячись своїх сліз.

Величний похорон тривав усю ніч, а вдосвіта, залишивши жалюгідний попіл тлінних останків, люди повернулися до столиці. Смерть — звичайна справа у світі, але Ґендзі — напевне, тому що пережив її лише один раз[202] — відчував, що безмежно страждає від почуттів до покійної. У ці останні дні восьмого місяця і небо, і все ще яскравий місяць сповнювали душу великим смутком. Дивлячись на Лівого міністра, що немов блукав у мороці розпачу — зрештою, це ж зовсім природно, — Ґендзі проказав, поглядаючи на небо:

«Піднявся вгору дим,

І хоч тепер я серед хмар

Його вже не впізнаю,

Та все ж, як в небо гляну —

Воно мені милішим стане».

Повернувшись у садибу Лівого міністра, він ніяк не міг заснути. Згадував, якою дружина була останніми роками, і каявся: «Навіщо ж я так безтурботно вважав, що врешті-решт вона сама змінить думку про мене? Чого змушував її страждати через свої легковажні витівки? От і вийшло, що все своє життя вона цуралась і соромилася мене», — але вже нічим не можна було зарадити. Ніби уві сні він одягнувся у сіре вбрання і, мимоволі подумавши: «А от якби я покинув цей світ першим, то її одяг був би темнішим...» — вимовив:

«За звичаєм

Моє вбрання жалобне

Має бути світлим,

Та від сліз моїх рукава

У глибінь морську пірнули...»

Після цього він почав молитися, і тоді здавався прекраснішим, ніж звичайно. А коли упівголоса читав сутру, вимовляючи слова: «О великий Фуґене, учителю всесвітньої мудрості й закону...» — то перевершував у цьому будь-якого монаха. Дивлячись на сина, він подумав: «Хіба тепер збирали б ми спогадів квіти?..[203] — і сльози лягли росою на його рукава. — Якби не залишилося й такої пам’яті...»

Принцеса Оомія, мати Аої, прибита горем, не вставала з постелі, тож страх за її життя змусив знову вдатися до молитов.

Безпросвітно минали дні, й коли в садибі Лівого міністра готувалися до поминальної служби, то всіх знову огортав смуток, настільки неочікуваною була ця смерть. Втрата рідної дитини для батьків — велике нещастя, тож, природно, тяжко горювали Лівий міністр та його дружина, для яких Аої була єдиною дочкою. Їм здавалося, ніби коштовний камінь, що зберігався в рукаві, ненароком випав і вщент розбився. Ґендзі також сумував за покійною: не бував ніде, навіть у своїй садибі на Другій лінії, а ревниво молився. Своїм коханкам лише писав, та й то рідко.

Пані Рокудзьо не відповідала йому на листи, очевидно, суворо дотримуючись душевної чистоти тепер, коли дочка-жриця перебувала в приміщенні Охорони лівих імператорських воріт. Та й світ, в якому Ґендзі зазнав стільки прикрощів, став йому осоружним і неприємним. «О, якби не з’явилися нові пута, я став би нарешті на шлях, давно бажаний...» — думав він, і раптом згадав образ, напевне, засмученої, покинутої наодинці, панночки із Західного флігеля. Вночі він залишався один, і, хоча неподалік були служниці, почувався самотнім. «І чому вона померла восени, коли й так сумно?..» — думав він безсонними ночами і, покликавши до себе монахів, що славилися дзвінкими голосами, слухав, як вони молилися будді Аміді, аж поки не наставав сумний світанок.

Одного разу вранці, коли Ґендзі всю ніч пролежав без сну на незвично самотній постелі, роздумуючи: «Як сумно стогне вітер пізньої осені, що аж душа холоне...» — з туману, що огорнув сад, з’явився чийсь слуга, і, залишивши гілку ледь-ледь розпуклої хризантеми з прив’язаним до неї аркушем зеленувато-сірого паперу, пішов.

«Як свіжо!» — захопився Ґендзі, впізнавши почерк Рокудзьо.

«Сподіваюся, Ви розумієте, чому я досі не писала...

Сумна звістка,

Що її вже немає,

Упала на мене росою...

І, напевно, рукава промокли

В того, кого вона залишила.

Щойно поглянувши на небо, я відчула,

що мені несила стримувати своїх почуттів...»

Лист здавався Ґендзі досконалішим, ніж звичайно, й він відчув, що не може його відкинути, хоча неприязно подумав: «Але навіщо ж надсилати свої співчуття?..» А втім, порвати з нею і не відповісти було б жорстоко й означало б підірвати її добре ім’я. «Покійній дружині, напевне, судилася така доля, але ж чому тоді я все так виразно бачив і чув?» — згадував він з роздратуванням і ніяк не міг змінити в душі свого ставлення до Рокудзьо. Довго зволікав з відповіддю під тим приводом, що не хотів перешкоджати очищенню жриці, її дочки, але врешті-решт вирішив, що було б нечемно мовчати, й написав на бузково-сірому папері: «Я надто довго не давав про себе знати, але постійно думав про Вас. Гадаю, Ви зрозумієте, що під час жалоби я не міг інакше повестися...

Зникають одні, як роса,

Іншим, живим,

Недовго блищати,

Тож у світі хисткому не варто

Серця одне одному віддавати...

Постарайтесь і Ви про все забути... Я маю що сказати Вам, але, боюсь, що листа з дому, охопленого скорботою, Ви не читатимете, а тому обмежусь написаним...»

Отримавши листа, пані Рокудзьо, яка тоді перебувала в садибі на Шостій лінії, крадькома прочитала його й серцем зрозуміла натяк Ґендзі. «Отже, це правда, — думала вона розпачливо. — О, яке нещастя! Що скаже Імператор на спочинку?» Особлива дружба пов’язувала його з єдиноутробним братом — принцом Дзембо, й коли той просив його подбати про долю жриці, Імператор обіцяв опікуватися нею як рідною і не раз пропонував їм обом з дочкою залишатися жити в палаці, але вона, Рокудзьо, відмовлялася, і, несподівано піддавшись запізнілим молодечим почуттям, мало не зганьбила свого доброго імені. Думки одна за одною так її мучили, що вона втратила душевний спокій.

Однак пані Рокудзьо здавна славилась у світі тонкою душею і благородними манерами, тож, навіть переїхавши у Монастир на рівнині в Саґа, оточила себе такою вишуканою, сучасною обстановкою, що придворні з мистецьким смаком уважали своїм обов’язком уранці й увечері по росяній траві приходити до неї в гості. Почувши про це, Ґендзі не здивувався: «Це ж зовсім природно, адже в неї безліч привабливих якостей. Тож я сумуватиму, якщо вона поїде з дочкою в Ісе, втомившись від столичної суєти».

Хоча поминальні служби минули, Ґендзі залишався в домі Лівого міністра до закінчення жалоби. Співчуваючи Ґендзі в його незвично-сумному безділлі, часто заходив до нього То-но цюдзьо[204] і, щоб розважити його, розповідав різні історії — і серйозні, і, як бувало раніше, любовні. Нерідко вони сміялися, згадуючи ту саму Ґеннайсі-но суке. «Пошкодуй бабусю, не насміхайся легковажно з неї», — стримував друга Ґендзі, хоча й сам часто сміявся. Вони відкривали один одному подробиці своїх різноманітних любовних походеньок, зокрема, згадували ту осінню ніч з імлистим місяцем та багато чого іншого, і врешті-решт, нарікаючи на цей мінливий світ, починали плакати.

Одного сумного надвечір’я, коли сіявся дрібний осінній дощ, То-но цюдзьо, змінивши сіре жалобне вбрання на трохи світліше, завітав до Ґендзі у всій своїй яскравій, мужній, не­зрівнянній красі. Той сидів перед поруччям коло бічних західних дверей і дивився на зів’ялий від