Читати книгу - "Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко"

Розділ 37

Данило

Приїжджаю в офіс з думкою, що щось не так. Наче стою на краю прірви і якщо зроблю ще один крок, то зірвуся вниз. Може це через відчуття, що Марта вчора сказала мені неправду, а я нерозумію чому? А може я просто її ревную і дуже сильно за нею скучив. Заходжу в ліфт і мені здається, що я навіть аромат парфумів її відчуваю. Це ще один дзвіночок, що пора забирати мою Мартусю до себе у Львів, щоб не кататися через пів країни туди-сюди. 

Піднімаюся на потрібний поверх. Мого помічника на місці не має. Дивно. Микита зазвичай дуже відповідально ставиться до роботи і завжди попереджає, якщо кудись відлучається. Заходжу до себе в кабінет і від несподіванки навіть портфель з рук впускаю. Що вона тут забула і хто її сюди впустив?

— Марино, якщо ти до Лева, то його кабінет навпроти? — підіймаю портфель і роздратовано підходжу до свого крісла. Дівчина продовжує сидіти на столі майже голяка. З її виразу обличчя бачу, що не такої моєї реакції чекала.

— Даню, ну я ж вже вибачилася перед тобою. Скільки ще можна на мене ображатися, — Марина скручує бантиком губки і невинно кліпає очима. Ніби то не вона кинула мене перед весіллям і залишила записку, що закохана в Лева. Невже Марина справді думає, що я настільки дурник, що пробачу її і вдам наче нічого не сталося. 

— Що тобі з нашої вчорашньої розмови незрозуміло, — спокійно сідаю в крісло і відсовуюся якомога далі від столу. Не хочу, щоб Марина торкалася мене.

Дівчина встає і впевненою підходить до мене. Її плани явно розходяться з моїми.

— Даню, я запанікувала перед весіллям. Таке часто трапляється, — виправдовується Марина, — Не вірю, що ти забув мене, — сідає мені на коліна і намагається поцілувати, але я різко відсторонююсь і не надто акуратно скидаю її з себе. 

— Марино, годі цього цирку!  — підвищую голос. — Я закоханий в іншу і навіть якби це було не так, то в нас би все одно з тобою нічого не вийшло. — Якщо тобі треба час, то я дам тобі його, — не слухає мене Марина.

— Ти кинула мене перед весіллям і виставила мене повним придурком перед близькими і друзями, розбила мені серце і зруйнувала стосунки з братом. Якщо думаєш, що цього недостатньо, щоб викреслити людину зі свого життя, то ти помиляєшся. Марино, не шукай більше зі мною зустрічі, бо наступного разу в нас розмова буде зовсім іншою. І тобі це не сподобається. 

— Ти мені погрожуєш? — сичить мені в обличчя Марина. Від тієї милої дівчини, якою вона намагалася бути ще декілька хвилин тому і сліду не залишилося. І як я раніше не помічав її дволикість?

— Не погрожую, а попереджаю, щоб це не стало для тебе несподіванкою. В мене багато роботи, тож одягайся і давай на вихід. — підганяю її.

Марина лютує. Швидко натягує на себе свої лахи і не прощаючись голосно гримає дверима. Сподіваюся, що цього разу спровадив її раз і назавжди зі свого офісу і зі свого життя. Не розумію, як я міг в неї закохатися. 

Телефоную Микиті, щоб дізнатися де його носить і хто впустив Марину.

— Доброго дня, Даниле Вікторовичу, — заходить до мене в кабінет мій помічник, наче відчуває, що я шукаю його. Я відставляю телефон і спираюсь спинкою на крісло. Розслабляюся і потягою з пляшечки вітамінну водичку. 

— Микито, скажи на рецепції, щоб більше ніколи не впускали до мене дівчину, яка тільки що вийшла з мого кабінету, — даю доручення своєму помічнику. 

— Не впускати до вас вашу наречену? — перепитує.

— Мою колишню наречену, — уточнюю.

Хлопець продовжує стояти як вкопаний. 

— Якщо в тебе проблеми, то можеш поділитися зі мною. Ти ж знаєш, що я допоможу, якщо зможу, — пропоную Микиті.

— Не має в мене проблем, — відповідає хлопець.

— А на роботу запізнився чому? Невже закохався?

— Я не запізнився …

— Микито, ти сьогодні дивний якийсь. 

— Даниле Вікторовичу, вранці до вас приходила дівчина. Вона здається хотіла вам щось сказати, але коли зайшла до вас в кабінет, то передумала. 

Не треба бути генієм, щоб здогадатися, що це була Марта. 

— Де ця дівчина зараз? — різко схоплююсь з крісла. Мені треба терміново знайти Марту. 

— Я викликав її таксі на вокзал і провів до машини, — хвилюється Микита, наче зробив щось не так. Але він якраз зробив все як треба, це я натупив, бо не передбачив, що Марина заявиться до мене в офіс. 

— Коли це було? — психую. Боюся уявити, що Марта про мене зараз думає.

— Приблизно пів години тому, може трохи більше, — розгублено відповідає хлопець.

Я набираю Марту, але передбачувано, що її телефон вже вимкнений. 

— Трясця! — жбурляю свій мобільний об стіну. Беру портфель і вибігаю з кабінету. 

 Біля ліфта лоб в лоб стикаюся з Левом. Чорт, тільки цього мені ще бракувало. 

— Куди зібрався? — брат перекриває рукою мені прохід до ліфта.

— Думаєш мене це зупинить? 

— Я бачив Марину біля офісу. Це через неї тебе штормить? 

— Яка в біса Марина! — лютую ще більше. 

— Тоді що сталося? — не відстає від мене Лев. 

Я вже налаштувався спускатися сходами, щоб не витрачати час на розмови з братом, але мені в голову раптово приходить геніальна ідея. І Лев може мені з нею допомогти. 

— Набери Єву і запитай її де Марта, — прошу брата.

— Я не дзвонитиму Єві, — категорично заперечує Лев. В нього з цією дівчиною, якісь свої недостосунки і непорозуміння, але зараз мені чхати на все, крім Марти, тож його відмову я сприймаю як образу. 

— Ясно … — розчаровано зітхаю.

— Даниле, зайдімо до мене в кабінет, щоб не привертати увагу колег, — кладе мені руку на плече Лев, але в мене не той стан, щоб мислити раціонально і слухати його. Поки я тут стовбичу, то втрачаю час. Хвилини і години, коли Марта думає, що я такий самий зрадник як її чоловік. 

Я струшую з себе руку Лева і біжу сходами вниз. Виходжу на вулицю і знову натикаюся на брата, який  спустився ліфтом і випередив мене. Я здивований, а він — ні. Впевнений, що поки я біг сходами він вже встиг оцінити ситуацію і придумати план дій. Цікаво послухати, бо в мене не так багато ідей. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍