Читати книгу - "Страта"

151
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 134
Перейти на сторінку:
його став відчужений, ніби він дивився на Ірену з далекого далека. — Про експериментальну соціологію... Бачите, у будь-які часи в людства були, так би мовити, потаємні заборонені куточки. Дослідження, які вважалися неприпустимими, неетичними, негуманними... І все ж таки вони були нечувано перспективні. Певна річ, тільки під наглядом Комітету...

Шматочки м’яса повільно оберталися на рожні, підставляючи вогню то один, то другий бік.

— Що трапилося з Анд... з паном Кромаром?

Жінка зітхнула.

— Він проводив експеримент... — Петер, як і раніше, дивився Ірені у вічі, й погляд його був схожий із поглядом змії, що вистежує жертву.

— Невдалий?

— Навпаки. Небачено вдалий. Талант пана Кромара... ще буде оцінений державою та суспільством... Утім, про це згодом. Справа в тому... що коли працюєш на межі дозволеного... уточню: дозволеного не суспільством — а природою... Тоді й успіх може раптово обернутися трагедією. Ось як у нашому випадку...

Ірена тоскно думала про свій плед, про канапу, про чашечку чаю, про теплий панцир байдужкуватої черепахи.

— Ви, мабуть, уже втомилися, — жінка роблено посміхнулася, — від наших недомовок...

— Що власне від мене потрібно? — запитала Ірена, з досадою розуміючи, що цим запізнілим запитанням і слід було починати розмову.

— Ми сподіваємося... — голос Петера став зовсім уже проникливим, — що ви відвідаєте пана Кромара там, де він зараз перебуває... і виведете його з шокового стану. Цим ви врятуєте... його життя. І, можливо, життя багатьох людей... Професійна етика не дозволяє мені сказати більше.

Ірена геть розгубилася.

Нічого собі... Якби йшлося про те, щоб з’їздити в якесь сусіднє містечко і розшукати там Анджея — навряд чи можливою була б уся ця дивна розмова...

— Я так розумію... він перебуває десь... далеко?

— Транспортні витрати бере на себе Комітет, — глухим голосом повідомила жінка.

— А куди, власне, належить...

Петер зітхнув. Витягнув із-під столу свій плаский портфель, а звідти — заздалегідь заготовлений аркуш:

— Ось... прочитайте, сподіваємось, ви зголоситесь.

Ірена пробігла очима текст — це була підписка про нерозголошення державної таємниці. Їй чомусь стало весело. Місцезнаходження Анджея є державною таємницею! Давно пора. Давно пора оголосити досліди цього нікчеми зброєю тактичного значення, а у похмурому настрої — і стратегічного... І, розсердивши як слід, скидати його на позиції ймовірного противника. «Через годину вороги у відчаї побіжать здаватися в полон...»

Петер насупив брови. Йому незрозуміла була її усмішка.

Вона знизала плечима:

— Зроду не вникала у ваші таємниці...

— Це, власне, формальність, — м’яко сказала жінка. — Але без вашого підпису ми не можемо...

«На канапу... — подумала Ірена стомлено. — І днів зо два не висовувати носа з-під пледа. Відновлювати внутрішню екологію...»

Вона таки підписала. Петер довго вдивлявся в папір, ніби сумніваючись у справжності Ірениного автографа.

Між тим офіціант приніс смаженину, і документ спішно прибрали — від жирного соусу подалі.

— Бачите... Основна спеціальність вашого колишнього чоловіка — моделятор.

Гарячий соус стікав краплями — м’ясо, просмажившись над вогнем, неначе побажало знову прибрати первинного вигляду і скористалося кривавим томатом. «Ось так і жінки...» — подумала було Ірена, але доводити повчальну думку до кінця не вельми хотілося.

— Отже, моделятор, — голос Петера знизився до шепоту. — Експериментатор... І сталося так, що в процесі експерименту ваш чоловік створив...

— Мій колишній чоловік, — мимохідь виправила Ірена.

— Ваш колишній чоловік... створив функціонуючу чотиривимірну модель. У тимчасовому режимі десять до одного...

— Добре, — автоматично кивнула Ірена, бо обоє її співрозмовників явно чекали хоч якоїсь реакції.

Жінка поперхнулась. Петер глитнув шмат:

— Ви не зрозуміли... Він перебуває ВСЕРЕДИНІ моделі. Ми маємо відомості про те, що він живий і здоровий... В той же час його поведінка наводить на думку про шок. Про розлад сприйняття...

Ірені уявився Анджей, котрий сидить всередині свого сірникового міста — найвища вежа ледь дістає йому до плеча. «Це? Дурниці, так, моделька...»

— Я щось не дуже вас розумію, — зізналася вона відверто. — Але обіцяю подумати.

* * *

...Приблизно місяць тому вона отримала листівку без підпису. Текст був надрукований безликим принтером, але вона відразу зрозуміла, хто відправник.

На листівці не було нічого особливого — просто типовий міський пейзаж. Якийсь магазин із яскравою вітриною. Вивіска над входом, щось на зразок «Святкові жарти і сюрпризи». Вулиця, перехожі, діти, звичайні жанрові сценки...

«Ну, я пішов, — написано було на зворотному боці. — Привіт».

Вона довго крутила листівку в руках. У якийсь момент навіть занепокоїлася — їй вчувся натяк на самогубство... І, можливо, будь-яка інша людина, відправляючи таке послання, справді думала б про суїцид. Будь-яка інша — але не Анджей.

Він був із тих, хто НІКОЛИ не накладе на себе руки. Навіть у помислах.

Що він мав на увазі? (Вона думала про

1 ... 5 6 7 ... 134
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Страта"