Читати книгу - "Страта"

це вже кілька днів, а потім переключилась на звичне. Зрештою, все це в далекому минулому — Анджей...)

Анджей.

Вона сіла на канапі. Будинок спав; дрімала на журнальному столі черепаха, і Сенсей теж, імовірно, спав у своїй будці (хоча варто випадковому перехожому пройти вздовж паркану, як уся околиця тут же почує, який буває Сенсей).

А ту листівку вона вже давно викинула. Разом із іншим паперовим непотребом.

* * *

Спочатку була прохідна. Потім внутрішній бар’єр, іще один, потім іще. Звідусіль витріщалися рачачі очі телекамер; на всіх постах пан Петер пхав у спеціальне гніздо своє посвідчення — зелену пластикову картку. І ще одну картку — червону, виготовлену спеціально для Ірени; лампочки блимали згідливо, і зосереджені охоронці знімали блокування з броньованих дверей.

— Вибачайте за, е-е-е, деякі незручності...

Ірена зверхньо посміхалася. Для того щоб захистити цю їх хвалену секретність, досить було б посадити біля входу одного-єдиного Сенсея.

За черговими дверима виявилась оббита корком, напхана апаратурою кімната; Ірена з цікавістю озирнулась.

Петер нервово потер долоні:

— Кави хочете?

Найбільший і найскладніший прилад, що примостився біля входу, виявився комбайном-кавоваркою. Ірена зроду таких не бачила.

— Автомат для миття посуду теж у вас є?

Петер не відповів. Підсів до мініатюрного монітора, поклацав кнопочкою, стомлено сказав комусь невидимому:

— Виведи на нас його фіздані...

Кавоварка засичала, випускаючи цівку ароматної рідини. В її шипіння вклинився інший звук — достоту фонограма з фільму про лікарів-убивць.

Розмірені удари серця. Звук подиху — вдих-видих... Екран монітора ожив, засвітився якоюсь розгорнутою діаграмою. Світлові стовпчики підстрибували і опадали.

Ірена підійшла до верткого крісла.

— Це Анджей, — збуджено сказав пан Петер за її спиною. — Зараз дані розгортаються в реальному часі, для наочності й для зручності. Хоча — ви пам’ятаєте — модель працює в хронорежимі десять до одного...

Ірена не сказала ні слова.

Їй складно було повірити, що самолюбне серце Анджея здатне битися напоказ, у динаміках. У якийсь момент їй стало мулько — ніби якусь інтимну подробицю виставили для загального огляду...

— Він притомний, — сказав Петер, дивлячись на кавову чашечку у власних руках. — Експеримент триває ось уже місяць... реального часу. У нас колосальна перевитрата енергії. Модель вже необхідно згортати... Якщо він цього не робить — він неадекватний.

Ірена взяла чашку з його рук і жадібно сьорбнула. Торкнулася долонею шиї, ловлячи власний пульс; серце Анджея завжди билося повільніше. «Удав, — казала Ірена свого часу. — Холоднокровна сита зміюка...»

Вона поставила каву на блюдечко. Вона УСВІДОМИЛА, і мірні удари перестали бути фонограмою. Це дійсно билося серце — цілком певної, знайомої Ірені людини...

— Справа ось у чому, — Петер зітхнув. — Ми... гм, володіємо можливістю... Ми можемо перервати експеримент, закрити модель ззовні... Навіть якщо не брати до уваги пана Кромара, який в даному разі обов’язково загине... Якщо навіть не брати цього до уваги — вибух імовірнісних аномалій такої сили... здатен... заподіяти неконтрольовані наслідки... викликати не до кінця вивчені процеси... Я вже не кажу про міжнародний скандал — але простіше, грубо кажучи, нас чекає катаклізм, який...

— Тобто як — не брати до уваги? — здивовано запитала Ірена.

Пан Петер замовк.

— Тобто що не брати до уваги? Смерть Анджея?

Пан Петер болісно скривився:

— Ні... тобто... Річ у тім, Ірено, експеримент із самого початку ніс у собі небезпеку... для життя випробовувана. Пан Кромар...

— Пан Кромар ніколи не був схильний до авантюр, — відрубала Ірена. — І ніколи не ризикував би життям просто так... заради наукового інтересу. Гадаю, він був абсолютно упевнений... що йому вдасться провести експеримент і залишитися живим.

— Звичайно! — Петер скривився так, що обличчя його стало схоже на здутий гумовий м’яч. — Але експеримент виявився НАСТІЛЬКИ вдалим... Що це межує з катастрофою, Ірено. Боюся, що навіть Анджей... не міг припустити...

Серце в динаміках билося впевнено й рівно — але Ірена раптом похолола від думки, що ще секунда-дві — і воно зупиниться. Заволають, забігають невидимі співробітники пана Петера, і сам він проллє каву на світлі штани — і тільки вона, Ірена, залишиться сидіти нерухомо, і навіть чашка в її руці не здригнеться...

— Отже, Ірено, ми не можемо закрити модель ззовні... І підтримувати її життєзабезпечення не можемо теж. Бо кожна хвилина існування моделі породжує проблеми... зокрема, вибачте, етичні. Адже оте, створене паном Анджеєм... з кожною миттю стає все більш... як би це пояснити... автономним. І коли воно стане зовсім автономним... Бачите, це ракова пухлина на ймовірнісній структурі реальності...

Він іще щось говорив — збуджено і науковоподібно. Ірена пила каву і слухала, як дихає Анджей. Здається, і пульс, і дихання трохи прискорилися — можливо, він хвилюється, чи, може, бігає...

При слові «модель» їй уявилася збільшена копія сірникового містечка, запакована в непроникну капсулу. І де там, власне, розігнатися?..

Вона іронічно посміхнулася. Петер помітив її усмішку і перервався:

— Я розумію — все це звучить... може, фантастично або не цілком переконливо...