Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

– «odorferous».

«Той холод йде не з коробки», – констатував Ярковський і витягнув шию, щоби заглянути в глиб серванту. Там, між пузатою супницею і соусником, причаїлось щось антрацитово-темне, немов оббите чорним оксамитом.

– Да, Саша, это драгоценный сервиз из настоящего саксонского фарфора, – по-своєму потрактував цікавість Ярковського Балтер. – Илониной матери он достался, хочу уточнить, не с трофейного барахла её спившегося майора, а по прямому завещанию майорской мутер. Роза Казимировна была из очень даже уважаемого семейства и сервизы у неё были со всех сторон основательные, купленные в самых лучших магазинах Европы.

– Special fluxo incense… – промурмотів Ярковський, марно намагаючись протестувати чорний предмет на присутність саме того холоду. Марно. Чорний предмет виправдовував свій колір. Він ігнорував намагання Ярковського так само, як горді кварки чорної матерії ігнорують зусилля астрофізиків.

– Ты оцени вот этот сервант, ты только на него посмотри. – Балтер розкинув руки, наче намагався обійняти посудну шафу; в його очах палав вогонь жрецької наснаги. – Это же целый мир, это целых три мира. Олимпийский мир на серванте сверху – там, заметь, статуи греческих и римских богов, бронзовый Аполлон и фарфоровые нимфы. Кстати, тоже саксонской работы. Конец девятнадцатого века. Пропахшие абсентом девяностые, сецессия. Средний мир на верхней полке – шкатулки с эфирными маслами, аромалампы, подсвечники. Это конечно же телесный мир человеков, заключённых в упадочную плоть душ. Мир желаний, мир возбуждения, запахов, интима, ну ты понимаешь… А вот и нижний мир – посуда, ложки, вилки, ножи, подставки для салфеток, сахарницы и соусники. Желудочный алтарь человека культурного. Нижние чакры, вместилища подлых энергий. Всё на своём месте, всё очень даже жизненно. Вот оцени, Саша, как верно, как осмысленно всё это разместила Роза Казимировна. Истинная была европейка. Польская кость.

– А вы что ж, не истинный? – посміхнувся Ярковський. Кумедний старий. Якби не пошук джерела саме того холоду, він із задоволенням поспілкувався б з цим уламком ери лампових телевізорів.

– Где нам… – зітхнув Балтер. – Я же, Саша, из босяков местечковых. Учитель словесности, провинциальный предводитель нумизматов, всё пёр по жизни с пионерским барабаном. Напели мне в доверчивые уши юности: «Художник первородный всегда трибун, в нём дух переворота и вечно бунт». Вот и бунтовал, дышал романтикой, боролся за справедливость. А всё был босяк босяком… – старий примружив очі, наче згадуючи. – Буря в немытом стакане…

– Про «художника первородного», это из Маяковского?

– Маяковского? – з образою в голосі перепитав Балтер. – Нет, Сашенька, это совсем не из Маяковского. Это, к вашему сведению, Андрей Вознесенский, поэма «Мастера»… Быстро же вы забыли. Впрочем, да, совсем другая культура… Вознесенский для вашего поколения…

– …нафталин, – підказав Ярковський. Ледь відчутний, древній як сам сервант, запах нафталіну не давав йому спокою. Запах сплітався з саме тим холодом. Тепер він міг поклястись: той холод, як і викопний запах інсектициду, йшов з верхньої полиці. З антикварних нагромаджень «середнього світу».

– Антей Маркович, а можно мне вон ту полочку осмотреть? Вон ту, где подсвечники?

– Средний мир?

– Ага.

– Смотри, для дела не жалко.

Ярковський обережно відсунув скло, взяв до рук перше, що трапилось на шляху до вкритих пилом і трупиками молі глибин «середнього світу». Це була порцелянова табакерка, розписана батальними сюжетами. Кіннотники у конфедератках під біло-червоними знаменами мчали кудись на тлі буколічних дерев і аквамаринового неба.

«Польські гусари, – визначив він. – Певно також зі спадку Рози Казимирівни».

Він відкрив табакерку, висипав собі на долоню її вміст – булавки, поламані ґудзики (старовинні, обшиті крепом), крильця здохлих комах. Повернув все це на полицю, закрив, поставив табакерку на виступ серванту. Потім відправив туди ж два підсвічники – мініатюрну латунну менору і трисвічник з порцеляни кольору слонячої кістки. В ньому кам’яніли вкриті сивою смагою недогарки свічок.

Наступною за підсвічниками була ароматична лампа, зроблена у вигляді увитої плющем вежі. За нею стояла гаптована потемнілим бісером іконка святої Варвари, а поряд з образом знайшлась самшитова шабатурка, рясно обклеєна мушлями та пластинками перламутру.

– Свадебный подарок, – прокоментував Балтер. – Эту шкатулочку свекровь подарила Илониной маме на свадьбу. Мама так любила эту шкатулочку, всё говорила: Роза Казимировна меня так понимала…

Він витер носовичком зачервонілі очі, відтак казав щось іще, проте Ярковський вже не слухав старого. Він таки знайшов джерело саме того холоду. Від шабатурки линув потужний потік – наче струмінь арктичного вітру дув крізь голову Ярковського. Розгорнулись десь у потилиці і побігли усім його тілом швидкі електричні змійки. Подих Сили енергетично вимив його зсередини, розчинив темні згущення інертності. Спочатку Ярковський хотів відкрити шабатурку, але його зупинило практичне міркування. Якщо там знаходиться якась особлива річ, то вона дуже потужна і небезпечна. Безпосередній контакт з нею може мати погані наслідки. А той холод й без контакту достатньо потужний, щоби провести реконструкцію.

Процес тим часом почався поза волею Ярковського. Сервант віддалився і змінив свій вигляд. Лак, що вкривав його поверхню, посвітлішав, засклений верх видовжився і оброблені в техніці «алмазної грані» скляні поверхні замерехтіли райдужними спалахами світла, наче справжні діаманти. Сервант перетворився на ковчег, на вавилонську вежу меблевої месопотамії, на модель великого Божого творіння, населену моделями менших і простіших Божих творінь. В архітектурі цього ковчегу простежувались готичні мотиви з нечемними барочними вкрапленнями.

Вавилонська аватара серванту відірвалась від навколишнього буття, стерла під собою підлогу і стелю над собою, скинула з себе Аполлона і порцелянових німф, знищила у собі посудне призначення разом із посудом, підсвічниками і рештою витребеньок, грізно нависла над Ярковським. Цілком як космічна тарілка з американського бойовика.

Балтер під впливом того холоду також змінився і мутував у лінійних вимірах, став пласким, наче малюнок початкуючого авангардиста. Його слова майже не досягали свідомості Ярковського, лише чулось контурне бурмотіння. На якусь мить з контуру вирвався артикульований фрагмент:

– …Саша, а вам знакомы эти стихи:

Кочевые жуют стада безразличную ленту времени, уводящую в никуда…

«Ось воно! – в голові Ярковського запульсувало на диво розумне згущення. – Байдужа стрічка часу! Якраз те, що треба! Якщо уявити цю стрічку, вхопитись за неї, то вона стане стежиною, вона виведе на петлі іншого часу – впійманого, на петлі вічного повернення…»

Він став уявляти цю байдужу стрічку часу. Байдужість він візуалізував за допомогою яскраво-сірого кольору, а час уявив темно-сірою примарною прірвою без берегів. Він з досвіду знав, що всі кольори, окрім сірого, блакитного і сріблясто-білого відволікають від реконструкції. Вавилонська аватара серванту також змінила колір зі світло-коричневого на сіро-блакитний й оточила Ярковського зусібіч. Він опинився в сервантному Колізеї, у креденсовому амфітеатрі, де алмазні грані, дверцята та висувні шухляди оточили його, наче гладіатора на арені