Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

римського цирку. Вселенський сервант нагадував нутрощі торнадо – лише високо вгорі лакований колодязь вичерпувався, відкриваючи світло-сіру таблетку неба. Або ж того, що правило тут за небо. Одна з трибун-шухляд розкрилась по всьому периметру і з неї сліпучо-сірим потоком на Ярковського звідусіль наповзла, насунулась, наступила байдужа стрічка часу.

Одночасно стрічка байдужого часу.

Одночасно час байдужої стрічки.

Одночасно байдужість часової стрічковості.

Одночасно ще щось, пов’язане з часом, стрічками, байдужістю, плюс ще щось і ще щось…

За мить розумне згущення в його голові розвіяло зайві примноження, він кліпнув очима й опинився на стрічці. Конус вселенського серванта згорнувся, на близький обрій впали пасма сірого туману. З них в напрямі Ярковського висунулись леза велетенських шпаг, завмерли, наливаючись безжальним блиском й знов втягнулись у сіре марево.

«Пройшли Стража!» – задоволено відмітило розумне згущення й ввімкнуло ноги Ярковського. Ті шарнірно запрацювали, зарухались, реконструктор хитнувся туди-сюди, не без зусилля відновив рівновагу й непевною ходою рушив за обрій. Він був настороженим і зібраним. Кожного разу червоточина між світами вела себе інакше.

Наставник вчив, що впійманий час божеволіє. Що в його безнадійних, мінливих петлях народжуються, живуть і вмирають химери. Що повернення подій розмножує варіанти дійсності, іноді повертаючи їх до нашого світу у вигляді хворобливих анахронізмів, карикатур на минуле.

З впійманим часом, як і з впійманим у капкан звіром, розслаблюватись і гратись не випадало.

А ще цього звіра охороняли Стражі. Хто вони такі чи що воно таке не знав навіть Наставник. Він казав, що у древніх книгах їх описують як незмірно могутні сутності, поставлені Творцем на варті вселенської рівноваги. Враховуючи, що і Творець і створена Ним рівновага самі були суцільними загадками і таємницями, книжна мудрість тут мало чого прояснювала. Мудреці минулих часів категорично не радили мандрувати у петлях впійманого часу. Досвід тих мудреців вдало підсумував божевільний син лютеранського пастора з Рьоккену, який знався на вічному поверненні (відвідував звіра?) й попередив усіх спокушених духом цікавості: «Не заглядайте у прірву, бо прірва може заглянути в вас».

Наставник часто цитував Ніцше. Він був переконаний, що син пастора заглядав на петлі.

«Інакше, – запитував Наставник, – на чому він збудував вчення про вічне повернення?»

Зрештою, історія божевілля Ніцше підтверджувала його припущення.

Хтозна, подумав Ярковський, скільки реконструкторів заплатили свідомістю за свої проникнення до червоточини. Один відомий містик казав про сотні тисяч обраних, чий розум зжерли мешканці впійманого часу. Він вважав, що кожний третій з тих людей-овочів, що тихо доживають віку у божевільнях, є тілесним залишком невдахи, що завітав до вічного повернення. Суттєвий відсоток таких попаданців давали експерименти з грибами і ЛСД.

Ярковському було відомо принаймні про один з таких випадків. Молода жінка-екстрасенс, що практикувала розширення свідомості шаманськими грибами, одного чудового ранку вбила двох своїх дітей і сестру, а потім з диким сміхом вистрибнула з четвертого поверху. Життя їй врятували, але від розуму не лишилось нічого. Ярковський знав її як талановитого і досвідченого мандрівника впійманим часом. Проте він також знав, що напад хижака з червоточини блискавичний і відбити його важко. Майже неможливо. Лише стрижнева сутність архатів і даоських святих недоступна таким атакам. Хижак, вчив Наставник, безроздільно оволодіває мозком, але не має досвіду керування тілом. Тому змушує окуповану плоть до безглуздих дій, калічить його і швидко звідти виселяється. Особистість після того не відновлюється ніколи.

«О, Передвічна Матір, богиня зніяковілих, бережи мене від такого!» – Ярковський подумки торкнувся знаку вищої ієрархії й відразу відчув, що розумному згущенню така апеляція не сподобалось. Зрештою, це його не здивувало. Адже воно, швидше за все, одного роду-племені з хижаками.

Темні пасма тим часом наблизились. В них панував неспокій, наче за хиткою запоною боролись невидимі щупальця. Ярковський вирішив, що вже достатньо заглибився у простір петлі.

«Достатньо», – підтвердило розумне згущення.

– Розо Казимирівно! – обережно покликав він, а розумне згущення повторило ім’я та по батькові померлої на усіх незліченних рівнях буттєвої стрічковості.

На заклик замість Рози Казимирівни прилетіли велетенські бджоли. Моторні й барилисті, вони наповнили всесвіт мерзенним авіаційним звуком. Розумне згущення почало пчихати і кожен той пчих роздував голову Ярковського до різних сферичних розмірів – від шкільного глобусу до першого супутника, закинутого людством на навколоземну орбіту. З бридко пульсуючою головою він перестрибнув через рій бджіл. Нестабільні розміри голови завадили Ярковському розрахувати стрибок, його почало зносили вліво, у темно-сіру невизначеність. Драглистий зміст голови також зрушився, розтягуючи її у напрямі лівого вуха. Голова втратила кулясту форму, ліве око відповзло від носа і зауважило неминучість болісного падіння. Одна з комах рушила за ним, догнала і з розгону встромила в розпухлу голову міцне жало.

Ярковський закричав, хоча й не відчув болю.

Стрічка часу спалахнула сріблястим сяйвом і він опинився в кімнаті з обшарпаними стінами та високою стелею. Частину стелі вкривали жовті пухирчасті плями, ліпнина з одного боку пообвалювалась, а на люстровому гачку висіло жіноче тіло у розшитій сукні. Обличчя повішениці розпливалось на мерехтливу пляму, наче локація статевого органу у японському порно. Зате ноги можна було роздивитись до найдрібніших деталей. Одна з них залишилась взутою в домашній капець. З другої ноги капець впав, й перед очима Ярковського скарлючились у смертній судомі бліді пальці з доглянутими нігтями, на яких вгадувались залишки перламутрового педикюру. Лінію ноги в основі великого пальця псувала здоровенна ґуля. Шкіра на ній всохла й порепалась. Набряклі п’яти вкривав шар воскової жовтизни і зелена муха повзла по цій жовтизні, уособлюючи перемогу безупинного процесу життя над окремим фактом смерті.

За два метри від ніг повішениці тьмяно блищало скло серванту. За всіма законами чотиривимірного світу ноги, капець, нігті і ґулі мали віддзеркалюватись у цьому склі. Проте не віддзеркалювались. Там, натомість, віддзеркалювався куполоподібний зелений абажур з мереживною оторочкою. А ще стіл і вузька кришталева ваза на ньому. Ваза з абсолютно недоречними й надлишковими своєю хамською пишнотою орхідеями.

– Розалія, донька біржового махінатора Казимира Людоцького і професійної ворожки Адріани Мінцель, знаної на Привозі як «Кришталева Куля», – озвалось розумне згущення.

– А хто ж її повісив?

– Сама повісилась. Хворіла на рак.

– Бадильне видовище, – щиро поцінував Ярковський, забувши, що його голова все ще м’яка і підвладна зрадливим трансформаціям. Мстиве згущення пхикнуло і голову знов роздуло. Рот витягнувся в непристойну рідкозубу щілину, очі роз’їхались. Тіло доньки біржового махінатора опинилось поза оглядовими можливостями роздвоєного зору. Ярковський уявив, як це виглядало б для стороннього глядача й смикнувся. Драглі у його голові відчайдушно завібрували разом з оболонкою.

– Стежка починається в серванті, а закінчується будь-де, – прошелестіло