Читати книгу - "Печера філософів, Збігнєв Херберт"

словом, примітив. Вони обміркували цілу систему додаткової освіти, підсуваючи йому начебто випадкових співбесідників — від шевця до софіста. Це величезна праця.

КСАНТІППА: Ми сперечаємося про справжнього Сократа, начебто граємо в кості на його плаща. Може, згодимося на тимчасове означення: справжній Сократ — це той, хто мусить померти.

ПЛАТОН: Так, він мусить померти заради своєї філософської школи. Зблиснув на інтелектуальному небосхилі Афін і мусить згаснути, поки почнуть аналізувати цей спалах, поки запитають Сократа про систему. Тільки ми знаємо, що немає жодної системи. Щоби приховати цю таємницю, слід пожертвувати Сократом — усе решта справа коментаторів.

КСАНТІППА: Сократ мусить померти, щоби Ксантіппа не закохалась у нього. Коли кілька днів тому він поклав голову мені на груди, я відчула незнаний досі приплив чутливості. Він був малий і безпорадний. Як ти гадаєш, він боїться смерті?

ПЛАТОН: Ах, та чого б оце? Відколи він розв’язав проблему безсмертя душі.

КСАНТІППА: Я не запитую, що там Сократ міркує про душу, а чи він боїться смерті.

ПЛАТОН: Ти зможеш сама про це запитати.

КСАНТІППА: Ти припускаєш щирість?

ПЛАТОН: Щирість — це остання маска живої людини. Наступну накладає смерть.

КСАНТІППА: І як вона називається?

ПЛАТОН: Спокій.

СЦЕНА ТРЕТЯ

Заходить Сократ.

СОКРАТ: Вітаю! Ви прийшли проститися?

КСАНТІППА: Так.

СОКРАТ: Ну то прощавай, Ксантіппо.

КСАНТІППА: Прощавай, Сократе. Я не маю на тебе серця.

СОКРАТ: Дякую.

КСАНТІППА: Усе, що нас різнило, здається тепер неважливим. Чи не треба тобі ще чогось?

СОРАТ: Дуже багато речей, Ксантіппо. Але я сам мушу подбати про них.

КСАНТІППА: Що мені сказати синам?

СОКРАТ: Що батько думав про них в останній день і прохав богів, щоби вони виросли чесними громадянами.

Як гадаєш, Платоне, вони матимуть на мене жаль через те, що я помер у в’язниці?

ПЛАТОН: Нема чого побоюватися.

СОКРАТ: Я теж так гадаю. Нема такого факту, щодо якого афіняни були б однодумні.

Отож прощавай, Ксантіппо, дякую тобі за все.

Ксантіппа виходить.

А тепер із тобою, Платоне. Що тобі побажати?

ПЛАТОН: Я маю до тебе останнє прохання, Сократе.

СОКРАТ: Яке?

ПЛАТОН: Чи можемо ми бути при твоїй смерті?

СОКРАТ: Цього ніяк не можна оминути?

ПЛАТОН: Ти обіцяв.

СОКРАТ: Ну так, але мені ще багато всього треба обговорити із самим собою.

ПЛАТОН: Ми тобі не завадимо. Прийдемо перед самою стратою. Ти будеш, наче герой, який умирає на тлі хору.

СОКРАТ: Ну гаразд, гаразд. Хоча я волів би, щоби цей хор привів хтось інший.

ПЛАТОН: А чи скажеш ти нам щось про безсмертя душі? Гадаю, це було би найдоречніше завершення.

СОКРАТ: Іди вже, Платоне. Не приходьте раніше, ніж перед самою стратою.

Сократ відходить у куток. Тепер прожектор відкидає на нього величезну тінь павутиння, яким Сократ оплутаний, неначе муха.

Нині я довго кличу тебе, ти, мабуть, був чимсь заклопотаний. Мабуть, спостерігав. Зізнаюся, що найдужче люблю тебе в цій ролі. Дві пильних намистинки очей і це досконале оволодіння співчуттям. Люди кажуть, ще й певна риса садизму. Не знаю. Знаю лише, що швидке спостереження — це половина філософії.

Друга половина — це міцна сіть. Важливо, щоб у першу мить вона була непомітна. Жертва почувається оплутаною повітрям. Вірить, що бореться зі стихією, — і тому піддасться. Лише потім бачить тонкі ниті, які оплітають її тіло. Тоді можна починати доводити їй з допомогою міркування, опертого на раціональні засновки, що вона помре.

Я це робив геть інакше. Припустив, що мої жертви є розумними тваринами, тому почав від означень і силогізмів, і лише потім, і то дуже обережно накреслював їм перспективи метафізики. Ти виявився вправнішим психологом: спершу обезвладнити, пожбурити в прірву, а потім дати егзегезу переляку, стражданню і всіляким іншим речам. Ну що ж, у тебе ліпша метода. А недовідність результатів свідчить, що в тебе ліпша філософія.

У тебе, зрештою, було легше завдання. Твої жертви були зазвичай слабшими від тебе. Натомість поміж мною і представниками фауни, на яких я полював, не було жодної видової відмінності. Моя сіть мусила бути міцною і пробуджувати довіру. Коли я зрештою сам вплутався, то не можу показати їм, що зумію зірвати її, мов павутиння, й перейти на другий бік свободи. Це, розумієш, справа поваги до власної сіті. Моральне питання.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Вартівник приводить Критона.

КРИТОН: Ти кликав мене, Сократе.

СОКРАТ: Ах, Критоне! Сідай, будь ласка. Ти дуже мені потрібний.

КРИТОН: Мабуть, щось на зразок заповіту.

СОКРАТ: І не подібне. Я тут самими дурницями бавлюся. Чи ти не пригадав, як звали нашого спільного друзяку? Такий малий рудий хлопець. Мешкав біля нас на розі вулиці Сандальників. Ми завжди гралися разом.

КРИТОН: Мабуть, Менайхм. Він потім виїхав з батьками до Мілета. Мав заячу губу.

СОКРАТ: Так-так, це він.

КРИТОН: Менайхм... рудий... із заячою губою.... Дуже сильний. Клав усіх у рукоборстві. Але в боротьбі ти був іще вправніший. Як уже брав когось у подвійний захват — ані писнути.

Обоє сміються.

СОКРАТ: А пам’ятаєш перегони наших кораблів?

КРИТОН: Звісно. Найліпші кораблі були з кори. Ніколи не тонули. Щоби вони швидше пливли, до днища приладжували шматок заліза. Сезон розпочинався на північному каналі всередині квітня. Фініш був біля містка. Хто вигравав, забирав корабель супротивника. Якось ти виграв у Менайхма. Він не міг переболіти втрати, уївся на тебе і вдарив каменюкою. Розтяв тобі лоба. Ми гадали, він тебе вбив.

СОКРАТ: Коли я прийшов додому, обличчя було заюшене кров’ю. Та попри те я дістав від мами лупки. А всі кораблі пішли до груби. Так-так, Критоне, кожна перемога присмачена поразкою.

Сміються.

КРИТОН: Саме так, Сократе. У школі не могли знайти на тебе управу. Потім, як хтось щось витівав і не було винуватця, казали: це, мабуть, отой бісів Сократ.

СОКРАТ: А та штука з хрущами, ти пам’ятаєш?

КРИТОН: А як ти влаштував пожежу в коридорі? Ледь-ледь школа не згоріла. Антіфон верещав, начебто з нього шкуру лупили.

СОКРАТ: Антіфон — це той, що граматик?

КРИТОН: Ні, це той, що геометрію в нас вів. Страшенно нудний. Гугнявив у носа: «Слухайте, недоумки! Чому дорівнює тангенс альфа? Тангенс альфа дорівнює...»

СОКРАТ: Це той, що не любив знаходити вужів у своїй кишені?

КРИТОН: Він. Знаєш, мені часом сняться іспити. Питають — а я ні бум-бум. Навіть не знаю, чому дорівнює сума кутів у трикутнику.

СОКРАТ: Ох, старий, ото були часи.

КРИТОН: Гарні, попри те що наші руки й сіднички були червоні від дисциплін.

СОКРАТ: