Читати книгу - "Печера філософів, Збігнєв Херберт"

Скільки нас зосталося?

КРИТОН: В Афінах лише ти і я. Решта емігрували, померли.

СОКРАТ: Чому ти так дивишся на мене?

КРИТОН: Шукаю на твоєму обличчі...

СОКРАТ: Чого?

КРИТОН: Шраму від Менайхмового каменя.

СОКРАТ: Мабуть, заріс. То давно було.

КРИТОН: Присунься ближче, це має бути десь над бровою. Є! Маленький, мов обол, але є. Так, без сумніву.

СОКРАТ: Дякую тобі, старий. Мати біля себе в таку мить людину, яка пам’ятає наше дитинство, це справді підтримує.

КРИТОН: Я стулю тобі повіки. Можу зробити для тебе щось більше?

СОКРАТ: Ну, ми з тобою побалакали.

КРИТОН: Тільки гадаю, що ці спомини розм’якшують людину.

СОКРАТ: Анітрохи. Тепер я можу сказати цілковито спокійно: «Була собі людина на ім’я Сократ».

СЦЕНА П’ЯТА

Заходять учні.

ПЛАТОН: Сократе, корабель прийшов.

СОКРАТ: Гарна звістка.

ПЕРШИЙ УЧЕНЬ: Ми прийшли проститися з тобою.

СОКРАТ: Прощавайте. Не тримайте на мене зла за те, що небагато вас навчив. Учні — це взагалі складна річ. Пересвідчитеся, коли станете батьками.

Учні завмирають в очікуванні.

Бачу, що ви чекаєте прощальної лекції. Щось про безсмертя душі, казав Платон. А може, ліпше про погоду? Про те, що вночі приморозки і виноградники можуть вимерзнути? Однак вівчарі кажуть, що вже незабаром піде теплий дощ і все вкриє зелень.

Усіх вкриє зелень.

КРИТОН: Слухайте, мої любі. Не мучте його зараз. Ми будемо тут із ним до кінця, стулимо йому повіки, помолимось і підемо додому. Але тепер лишимо його в спокої.

Усі тривалий час мовчать.

СОКРАТ: Ідуть!

КРИТОН: Ні, тобі здалося.

СОКРАТ: Волію зараз говорити.

За годину до смерті приходить мій приятель. До речі, я сказав «моєї» смерті. Цей займенник дуже характерний. Про що він свідчить? Свідчить про те, що ми намагаємося засвоїти цей займенник, якось пристосуватися до нього.

Це, здається, єдиний слушний шлях. Друга можливість — визнати це насильством і бунтувати. Це призводить до релігії або до шаленства. Філософ мусить засвоїти необхідність.

А зараз сам термін не здається мені доречним. Це абстракція, і ця абстракція збудована неправильно. Вона містить у собі довгий відтинок часу, що зветься вмиранням. Усе це вибалушення очей, задуха, спроби звестися на лікті й серцебиття, далі страх упереміш із останнім подихом, а насамкінець ота задубіла відчуженість і запекле мовчання тіла. Ці геть різні стани нарекли одним терміном. Таким коротким словом, начебто удар ножа.

Отож хочу привернути вашу увагу до тяглості й багатофазовості цього явища. Незбагненною є також неспромога знайти точку, у якій розпочинається цей процес, так само, як точку, в якій можна визнати його означено завершеним. Це приводить до висновку, що життя сповнене смерті — а смерть сповнена судом життя. Інакше кажучи, ми від народження вмираємо, і ви у цвіті літ є по коліна мертвими.

Прикликаючи на допомогу геометрію, можна уявити це собі як вектор або відрізок АВ, яким рухається точка Х. Ситуація ускладнюється, якщо ми хочемо уявити це у формі кола. Пройшовши весь радіус, Х перебуває у вихідному пункті. Це могло би значити, що є змога розпочати цей шлях знову, а в подальшій послідовності привести нас до понять нескінченності й безсмертя. І це, безсумнівно, цікавіша гіпотеза, тоді як перша — не пов’язаних між собою відрізків, які зненацька уриваються, — призводить до хаосу, хай би ми й пояснювали це механічною необхідністю або іншим поняттям, що з’єднує ці уламки в раціональну картину світу.

Що можна підкріпити... але здається, цього разу таки йдуть.

ПЛАТОН: Так, уже йдуть.

Заходять двоє вартівників і хлопець із келихом. Сократ випиває. Походжає. За мить зупиняється.

Похитується. Учні беруть його під руки — заносять на лежанку.

ВАРТІВНИК: У тебе вже віднялися ноги, бідаче.

СОКРАТ: Так.

За мить — повільно, кожне слово відокремлено.

Не... забудьте... пожертвувати... півня... Асклепієві.

За мить — гарячково й безладно.

Так, Полосе... справедливість... жертовність... усе життя... Аполлоне, Полосе... пам’ятай... усе життя... чому... немає...

Тиша.

ПЛАТОН: Поки ми знімемо з нього посмертну маску, занотуймо останні слова: «Не забудьте пожертувати півня Асклепієві».[9] Далі вже було белькотіння. Записуймо останні слова, щоби потім не було суперечок.

ПЕРШИЙ УЧЕНЬ: Як ти їх розумієш?

ДРУГИЙ УЧЕНЬ: Просто якась заборгована жертва, яку він несподівано пригадав.

ТРЕТІЙ УЧЕНЬ: Е-е-е, це було би банально.

ЧЕТВЕРТИЙ УЧЕНЬ: Зрештою, він ніколи не хворів.

ПЛАТОН: Я це розумію в переносному значенні, щось на зразок розгорнутої метафори.

ТРЕТІЙ УЧЕНЬ: Розгорнутої метафори?

ПЛАТОН: Так.

Завіса.

ЕПІЛОГ ХОРУ

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Що чувати?

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Комарі дзижчать.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Це вже якесь прокляття.

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Малі Еринії.[10]

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Усе тепер здрібніло.

ШОСТИЙ ХОРИСТ: А також боги з їхніми епідеміями.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: А поза тим ця тиша.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Тиша й малярія.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Малярія означає кінець цивілізації, а тиша докори сумління.

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Тепер ні про кого не мовчать, лише про нього.

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Про кого?

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Про Сократа.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Так, це було негідно.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Пролили кров безвинного.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Доведеться розплатитися за це.

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Його спалили державним коштом.

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Хтось навіть бовкав про пам’ятник.

ШОСТИЙ ХОРИСТ: Може, навіть заговорять про причислення до лику блаженних.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: О, йде доглядач праху.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Він завжди має здорові судження про речі.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: І свіжі новини.

ДОГЛЯДАЧ ПРАХУ: Вітаю, про що це ви так, шановні громадяни?

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Про Сократа.

ДОГЛЯДАЧ ПРАХУ: У тоні піднесено-містичному чи криваво-патріотичному?

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Радше перше.

ДОГЛЯДАЧ ПРАХУ: Дурниці, мої любі. Це проста справа. Сократ походив із пролетаріату. Його батько ще годувався з ремесла, але він уже не міг. Конкуренція, великі майстерні, мануфактури — ви ж розумієте. Він мусив вийти на вулицю і заробляти базіканням — економічні умови зробили з нього філософа.

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: А хто зробив з нього мученика?

ДОГЛЯДАЧ ПРАХУ: Він сам — якщо коротко: нерозуміння механізму історії. Як пролетар він мусив бути виразником прагнень пролетаріату. Став би народним трибуном, агітатором. Програму мав готову: боротьба з реакційними верхами буржуазії та пошук контакту з її прогресивними низами. Це зрозуміло. Але він волів аристократію і люблені нею диспути — про те, що добре, а що погано, про якусь абстрактну справедливість з місяця. То й гримнув з того місяця прямо до в’язниці. Так платять за зраду свого класу.

Ну, прощавайте. Давіть комарів та ідеалізм.

Виходить.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Знаєте що? Зіграймо в кості.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Гарна думка.

ТРЕТІЙ