Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Йти можеш? – почулось над вухом.

– А треба? – із всесвітнім смутком зітхнула я.

– Так, і краще бігти! – вирішив зовсім вже засмутити мене мій викладач, підіймаючи ривком, ну, як звичайно.

Бігати я не дуже полюбляла. Плавати – так, та хто ж мене питає! Та й водою тут, на жаль, і не пахло. Вкотре стиснувши мою руку у залізних лещатах (вітаю з новими синцями), професор потяг мене кудись в інший бік від будови наукового центру. Дивно. Я озирнулась, чуть не упавши при цьому: з боку лісу до нас бігли четверо чоловіків – ті, що мені не сподобались, і ще двоє. З боку будови наближались троє і жінка – та сама, неприємна дама. Щоправда, зараз у мене промайнула думка: а мені точно від них треба тікати, чи до них бігти? Колвін і раніше добряком не був, а сьогодні і з адекватністю в нього проблеми. А антипатія до незнайомців? Могла й помилитись. Мабуть…

У будь-якому разі, що-небудь зробити я вже не встигла, оскільки у руці професора сяйнув якийсь палахкотливий згусток, котрий він шпурнув нам під ноги, й нас огорнула імла. Видимість зникла повністю, але Колвіна це не зупинило, і він продовжив тягти мене за собою, ще міцніше стиснувши руку. Мені вже почало здаватись, що мої кісточки невдовзі затріщать. Я смикнулась, від чого стало ще болючіше, та рикнула:

– Боляче!

– Потерпиш! – кинув він через плече, та хватку не послабив. – Якщо загубишся, не знайду.

Незабаром туман витончився та розвіявся. Ми були посеред лісу. Чи того самого, по котрому я вранці так і не прогулялась, чи іншого – не знаю, але жодної стежинки поблизу навіть не було видно.

– Де ми? – я знов спробувала видерти руку.

Професор трохи послабив тиск, але й надалі тримав міцно:

– У прикордонні: проміж першим та другим порогами. Маємо добу на адаптацію для переходу через другий поріг. Там вони нас вже не дістануть. А тут скоро з’являться. Їх вісім проти мене, і ти – в якості навантаження.

Я від обурення ледь не захлинулась:

– Що значить я – в якості навантаження?!

Колвін якось нервово реготнув:

– Тебе тільки це тривожить?! Те й означає! Тому я віддам перевагу можливості уникнути бою. Вкриємося в одному місці й перечекаємо до завтра.

– Може, ви, нарешті поясните мені: якого біса тут відбувається?!

– Звичайно ж, поясню, – професор потяг мене далі, – як тільки опинимося у безпеці.