Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Старші хлопці-католики почали казати, що не вірять його оповідкам, що у Кейптауні він був католиком. Але тепер він зайшов задалеко, вороття вже немає. Якби він сказав: «Я помилився, насправді я християнин» — його зганьбили б. Крім того, навіть якщо він має терпіти образи африканерів і розпитування справжніх католиків, хіба не варті цього два вільні періоди на тиждень, коли він має свободу ходити по безлюдних ігрових майданчиках і розмовляти з юдеями?

Якось у суботу пополудні, коли увесь Вустер, прибитий спекою, пішов спати, хлопчик узяв велосипед і поїхав на Дорп-стріт.

Звичайно він уникає Дорп-стріт, бо саме там стоїть католицька церква. Але сьогодні вулиця безлюдна, не чути жодного звуку, крім дзюркоту води в риштаках. Він недбало проїздить повз церкву, вдаючи, ніби не дивиться на неї.

Церква не така велика, як він гадав. Це приземкувата біла споруда зі статуеткою над портиком: Діва в каптурі з немовлям на руках.

Хлопчик доїжджає до кінця вулиці. Йому хотілося б повернутись і ще раз поглянути на церкву, але він боїться сполохати своє щастя, боїться, що з’явиться священик у чорній сутані й махне йому рукою зупинитись.

Католики чіпляються до нього й глузують, християни цькують його, а от євреї не судять. Євреї вдають, ніби не помічають. Євреї теж ходять узуті. Певним чином йому затишно серед євреїв. Євреї не такі вже й погані.

Проте з євреями треба бути насторожі. Адже євреї всюди, євреї загарбують країну. Хлопчик чує про це зусібіч, а надто від своїх дядьків, двох материних братів, що й досі парубкують, чує, коли вони приходять у гості. Норман і Ланс приїздять щоліта, наче птахи з вирію, хоча рідко тієї самої пори. Вони сплять на дивані, підводяться об одинадцятій ранку, годинами, напіводягнені, скуйовджені, тиняються будинком. Обидва мають автомобілі, інколи котрогось із них можна переконати взяти сестру з дітьми й поїхати на прогулянку після обіду, проте вони, здається, воліють збавляти час із цигаркою, чашкою чаю і розповідями про колишні часи. Потім вечеряють, після вечері грають у покер або п’ють щось до півночі з ким-небудь, кого пощастить намовити лишитися з ними.

Хлопчик любить, як мати і дядьки тисячного разу розповідають про події свого дитинства на фермі. Найбільше щастя для нього — слухати ті оповідки, а також кпини і сміх, що супроводять їх. Його друзі у Вустері походять із родин, які не мають таких оповідок. Оце й вирізняє його: дві ферми позаду нього, материна ферма, батькова ферма та оповідки про ці ферми. Через ті ферми він пов’язаний корінням із минулим, завдяки ним має сутність.

Є ще й третя ферма — Скіпперсклоф неподалік від Віллістона. Там його родина не має коріння, це ферма, з якою вона стала пов’язана через шлюб. Але Скіпперсклоф теж важливий. Усі ферми важливі. Ферми — осередки свободи і життя.

Серед оповідок, які розказують Норман, Ланс і мати, трапляються постаті євреїв, комічних, хитрих, а крім того, підступних і бездушних, мов шакали. Євреї з Удцхорна щороку приїздили на ферму купувати в їхнього батька, хлопчикового дідуся, страусове пір’я. Вони переконали його відмовитися від вовни й розводити тільки страусів. Страуси збагатять його, запевняли вони. А потім ринок страусового пір’я несподівано обвалився. Євреї вже не купували пір’я, і дідусь збанкрутував. У тому окрузі збанкрутували геть усі, і євреї поскуповували їхні ферми. Ось так діють євреї, казав Норман, їм ніколи не слід довіряти.

Батько хлопчика заперечує. Він не може дозволити собі засуджувати євреїв, бо працює на єврея. Компанія «Standard Canners», де він працює бухгалтером, належить Вольфу Геллеру. Насправді саме Вольф Геллер спонукав батька переїхати з Кейптауна до Вустера, коли той утратив роботу на державній службі. Майбутнє їхньої родини пов’язане з майбутнім «Standard Canners», Вольф Геллер за кілька років, відколи купив цю компанію, перетворив її на гіганта консервного світу. В компанії, каже батько, є чудові перспективи для такої людини, як він, із юридичною освітою.

Отже, для Вольфа Геллера зроблено виняток із загального осуду всіх євреїв. Геллер дбає про своїх робітників. На Різдво він навіть роздає їм подарунки, дарма що це свято нічого не означає для євреїв.

Діти Геллера не вчаться у Вустерській школі. Якщо ті діти взагалі існують, їх, напевне, послали до SACS у Кейптауні, школи, що вся єврейська, крім назви. Не живуть єврейські родини і в районі Реюньйон-парк. Вустерські євреї живуть у старій, зеленій і затіненій частині міста. Хоч у класі, де вчиться хлопчик, є учні-євреї, його ніколи не запрошують до їхніх домівок. Він бачить їх тільки у школі й стає ближчим до них тільки під час релігійних зборів, коли євреїв і католиків відокремлюють і піддають гніву християн.

Але вряди-годи, і то з незрозумілих причин, наказ, який давав їм свободу під час зборів, скасували, і їх закликали до зали.

Зала завжди була повнісінька. Старші хлопці займали місця, а молодші купчились на підлозі. Євреї і католики — загалом чоловік, мабуть, двадцять — пробиралися серед них, шукаючи собі місця. Їх потай хапали за литки, щоб вони зашпортались і впали.

Проповідник уже стояв на підвищенні — блідий молодик у чорному костюмі з білою краваткою. Він говорив високим, наспівним голосом, розтягуючи довгі голосні, старанно вимовляючи кожну літеру кожного слова. Після проповіді хлопцям треба було підвестися для молитви. Що належить робити католикові під час протестантської молитви? Чи він заплющує очі й ворушить губами, а чи вдає, ніби його тут немає? Хлопчик не бачить жодного справжнього католика і тому дивиться в простір, ні на чому не зосереджуючись.

Проповідник сідає. Дітям роздають пісенники, настав час для співу. Одна з учительок виходить наперед і керує хором. «Увесь світ радіє, пташечки щебечуть», — співають молодші. Потім підхоплюють старші: «З синяви наших небес», — співають вони глибокими голосами, виструнчившись і суворо дивлячись уперед: національний гімн, свій національний гімн. Несміливо, бентежачись, приєднуються й молодші. Нахилившись над ними й вимахуючи руками, немов загрібаючи крилами, вчителька намагається піднести їх, надихнути. «Ми відповімо на Твій заклик», — виспівують вони.

Нарешті все скінчилося. Вчителі сходять із підвищення, спершу директор школи, потім проповідник, за ними решта. Хлопці колонами виходять із зали. Чийсь кулак б’є хлопчика по нирках, це короткий швидкий удар, годі й помітити. «Жид!» — шепоче голос. Потім хлопчик виходить, він вільний, знову може дихати свіжим повітрям.

Незважаючи на погрози справжніх католиків, незважаючи на завжди наявну можливість, що священик відвідає батька-матір і викриє його, хлопчик дякує за спасенну думку, яка спонукала його обрати Рим.