Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

«Цигани володіють гіпнозом, не дивися йому в очі!» – кричить внутрішній голос.

«На тебе гіпноз не подіє», – поспішає заспокоїти мене Мертва дівчинка. 

–  Чому? – мимоволі вихоплються у мене.

Хлопець дивується з цього питання й відпускає мої руки.

–  Чому що?

Я почуваюся зовсім розгубленою. Як пояснити, що це питання поставлене не йому?

«Чому ти стежиш за мною?» – підказує Мертва дівчинка.

Отак у лоба? А що? Він же справді стежить. От і з’ясуємо трохи ситуацію.

– Чому ти за мною стежиш? – озвучую її питання.

Його тонкі губи розтуляються на широку посмішку. Щось зблискує у нього на зубах. Ні, не на зубах, то сам зуб і зблиснув. Золоте ікло ліворуч. Брр! Я бачила людей із золотими і срібними коронками, але вони носили їх не просто так, а щоби зберегти побиті карієсом залишки зубів. Та несхоже, щоб у цього парубка золотий зуб з’явився через стоматологічні проблеми.

–  Бачу, ви нарешті зустрілися? – говорить він. 

– З ким? – мені й так зрозуміло із ким, але краще вже уточнити. Якщо він, як я сподіваюся, про привида за моєю спиною – це означає, що я не божевільна. 

– З Мертвою дівчинкою, – його відповідь виправдовує мої сподівання. – Яка стоїть в тебе за спиною. 

Він теж її бачить!

– Т-т-так, – затинаюся я.

– Чудово, – циган вдоволено посміхається – І ти ще не втекла, не закричала і не знепритомніла від страху. 

Поки я намагаюся вигадати гідну відповідь, він випереджає мене питанням:

− То що, підеш зі мною і Мертвою дівчинкою?

− Куди? – насторожуюся я.

– Додому, – відказує він, наче це й так зрозуміло.

– У циган немає дому, – примружуюся з недовірою.

– Увесь світ – наш дім, – заперечує хлопець. – Куди б ми не прийшли, скрізь будемо вдома.

– Знаєш, мені справді цікаво все це, але до настання темряви я маю повернутися в готель. Моя тітка хвилюватиметься, якщо…

– Ліза теж удома, – він перебиває мене. – Всі чекають лише на тебе.

«Ти таки з’їхала з глузду. Або під гіпнозом. Так, цигани не крадуть дітей. Навіщо їм діти? Набагато вигідніше збирати молодих дурних дівчат і продавати їх потім у рабство. Ти ж бачила такі телешоу! І в новинах час від часу проскакують подібні сюжети. І книжок про це написано чимало. І фільмів знято…» − внутрішній голос надривається від паніки.

– Він каже правду, – заспокоює мене Мертва дівчинка. – Твоя тітка вже прийшла до них. Вона покинула ваш номер за кілька хвилин після тебе.

− А як же Роман з Русланом? – я не можу повірити, щоб Ліза залишила шибайголів самих. − Та ці двоє ж увесь номер рознесуть! Чи вони теж «удома»?»

− Ні, вони сплять.

− Сплять? Із сьомої вечора?

− Так, їхня мати наказала їм спати до ранку, і вони сплять.

− Моя тітка теж циганка? – питаю я.

– Ми називаємо себе ромами, – відповідає хлопець. – Шкода, що ти не знаєш. Ходімо, – бере мене за руку. – На нас чекають.

Мертва дівчинка торкається іншої моєї руки своєю примарною дитячою ручкою і повторює:

– Ходімо.

 

Я йду і думаю, що нам, мабуть, доведеться дуже й дуже далеко прогулятися, адже табір має бути десь за містом. Не могли ж його розбити на центральній площі? Але мої думки уриваються з рипінням прочинених дверей, що беруться невідомо звідки. Просто старі дерев’яні двері, без дому чи хоча б однієї стіни. Вони відчиняються рівно настільки, аби показати – в них можна увійти, але при цьому не виказують, що там, за ними. 

– Проходь, – циган прочиняє їх рукою ще трохи, запрошуючи мене першою ступити за поріг невідомого.

– Може, краще ти спершу? – нерішуче питаю я.

− Ти ж дівчина, – його голос звучить так, ніби він нагадує мені щось важливе. – Моя справа – притримати двері та простежити, щоб за тобою не проскочив хтось зайвий.

– Хто б це міг бути? – питаю я. 

Ми самі-самісінькі стоїмо на кам’янистому узбережжі. Чи, може, він не пропустить зі мною Мертву дівчинку? Ні! Чим вона йому завадить? Я познайомилася з нею лише кілька хвилин тому, але вже маю її за рідну. Дивно. А можливо, вона й справді доводилася мені якоюсь родичкою, якщо після смерті її дух чи душа, чи що воно там таке, з’явилося допомагати мені?

– Що швидше зайдеш, то швидше все зрозумієш, – говорить дівчинка.  Тягнучи мене за руку, вона штовхає двері і першою проходить у них.

Я переступаю широчезний високий поріг і вже думаю собі, що, піднявши голову, побачу навколо якусь казкову країну, фантастичний паралельній світ, де трава синя, а море рожеве. Але перед моїми очима та сама сіра галька, точнісінько те саме графітово-чорне вечірнє небо, все ті ж громади гір і навіть запах моря такий, як за мить до цього. 

Циган проходить за мною і зачиняє двері. Я думала, вони одразу ж розтануть у повітрі, та двері нічого подібного не роблять. Вони залишаються там, де й були, посеред пляжу, наче так воно й мало бути. Може й справді, це звичайне собі явище, просто я ще занадто мало знаю про двері.