Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

– Так і є, – погоджується з моїми думками Мертва дівчинка. – Ти мало знаєш.

«Але, схоже, найближчим часом дізнаюся так багато, що мені захочеться зняти свою голову та покласти десь у темному куточку, щоби трохи відпочити від тих знань».

Мертва дівчинка сміється, так життєрадісно і дзвінко, наче вона й близько не мертва.

– З тобою все добре? – питає циган. – Голова не паморочиться? 

– Ні, – я почуваюся настільки добре, наскільки це можливо для мене останнім часом. – А має?

– Переходи не всім даються легко, – каже він. 

– Але ж я – не всі, – посміхаюся. Виходить не дуже приязна посмішка. – Я ж, виявляється, з якогось дива циганка. Чи, як там ти казав, ми – роми? Але ромка звучить дивно, чи не так? – я намагаюся засміятися, як моя маленька супутниця, та виходить зовсім не схоже на дитячий сміх, радше – на якийсь саркастично-демонічний.

Хлопець не знаходить зовсім нічого смішного у моїх словах і напрочуд серйозно говорить:

– Особисто я ще сумніваюся, що ти – одна з нас.

– Але ж я бачу привида і без запаморочення проходжу у якісь раритетні двері посеред пляжу, – заперечую я. Хм, сумнівається він!

– Чимало людей бачать неперероджені душі мертвих, іноді мертві потребують допомоги живих, іноді – навпаки. Щодо дверей – у них теж може увійти хто завгодно. От тільки знайти не кожен зможе. А відсутність запаморочення – лише показник твого міцного здоров’я.

О, чудово! Ти знаєш мене якихось півгодини, чи навіть трохи менше, а вже встиг у мені розчаруватися. Ні, все правильно. Я розчарувала своїх батьків одним лише своїм народженням. Адже вони так чекали на сина. Потім розчаровувала вчителів, адже вони вважали мене «такою розумною дівчинкою», яка «на превеликий жаль, зовсім не старається вчитися». Щоправда, батьки з цього приводу не дуже переймалися. Особливо тато. Він говорив, що високі оцінки далеко не завжди є показником розуму. І головний екзаменатор – саме життя. А школа – це так, лише місце, де ти пересиджуєш той час, поки тебе ще не допускають до дорослих ігор.

«Отже, батька ти все-таки не розчарувала», – стискає мою руку Мертва дівчинка. 

«Розчарувала, – відрізаю я. – Інакше б він не пішов».

– Для всіх колись надходить час іти, – говорить вона. 

Як у такої маленької дівчинки можуть бути такі дорослі очі? Такі чорні очі, такі великі і такі… Ох… Коли дивишся у них, перед тобою наче розкривається безмежний Космос. Аж голова паморочиться. Тому я поспішаю відвести погляд.

«Тож коли настає такий час, марно стояти на дорозі, – продовжує моя примарна супутниця. – Колись і тобі потрібно буде від когось піти, й тобі зовсім не хотітиметься, щоб тебе тримали, звинувачували чи плакали за тобою».

Не встигла я перетравити всього, що вона сказала, як мої роздуми перебив інший супутник:

– Ми прийшли.