Читати книгу - "Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт"

Ліан

Ліан лежала в темряві, вдивляючись у потріскану стелю, і думки знову повернули її до минулого. Вона не могла заснути, а пам’ять, як злісний демон, знову і знову витягувала на поверхню спогади з дитинства — ті, які вона намагалася забути, втопити у роботі та відповідальності, що лягла на її плечі.

Їй було п’ять років, коли вона вперше зрозуміла, що відрізняється від інших дітей ковену. Маленька, тендітна, вона стояла в холодній залі, дивлячись на високу постать матері, яка читала старі сувої біля мерехтливого світла свічок. Вогонь відкидав тіні на стіни, і Ліан здавалося, що ці тіні шепочуть їй про її долю.

— Стій рівно, Ліан. — Голос матері був холодним і рівним, без жодної теплоти.

Ліан старалася, вона хотіла, щоб її похвалили, але мати не помічала ані її зусиль, ані того, як дрібні пальці стискали край сукні від хвилювання. Єдине, що вона чула, це безжальні слова:

— Ти повинна старатися більше. Наш рід не терпить слабкості.

Ліан тоді не розуміла, що таке "слабкість". Вона просто хотіла, щоб мати взяла її на руки, погладила по волоссю, сказала, що вона гарна чи розумна. Але нічого цього не було.

Потім, коли їй було сім, з'явилася Арана. Сирота, якій не було місця ніде, крім ковену. Її поселили в їхньому будинку, і з першого ж дня Ліан відчула, що щось змінилося.

Вона пам’ятала той момент, коли вперше побачила, як мати схилилася над Араною, поправляючи пасмо її темного волосся за вухо. В її очах було те тепло, якого Ліан ніколи не бачила по відношенню до себе.

Вночі, коли весь будинок занурювався в тишу, Ліан тихо підходила до дверей кімнати, де жила Арана, і слухала, як мати розмовляє з нею тихим, спокійним голосом.

— Ти така розумна. Ти обов’язково станеш великою відьмою, — казала вона, і в її голосі було щось м'яке, майже ніжне.

Ліан стояла по той бік дверей, стискаючи маленькі кулачки, і не могла зрозуміти, чому Арана заслуговує на цю ніжність, а вона – ні.

Одного разу, коли Арана сиділа у саду й малювала щось крейдою на каменях, мати вийшла до неї, подивилася на її малюнок і усміхнулася. Ліан, яка тоді стояла поруч, сподівалася, що мати хоч погляне на неї так само. Але цього не сталося.

— Це прекрасно, Арано, ти маєш справжній талант.

У той момент щось обірвалося в серці Ліан. Вона не могла цього витримати і, не сказавши жодного слова, втекла, ховаючись у темних кутках будинку, де її ніхто не міг знайти.

Згадуючи все це тепер, Ліан відчула, як біль знову повертається, наче ніколи й не зникав. Вона могла бути Верховною Жрицею, могла керувати ковеном, могла приймати складні рішення, але навіть зараз, у глибині душі, вона залишалася тією маленькою дівчинкою, яка стояла в холодній залі й чекала, коли мати нарешті скаже:

"Я пишаюся тобою, Ліан."

Але цих слів так і не прозвучало. І, мабуть, вже ніколи не прозвучить.

Ненависть росла разом із нею. Спочатку вона була крихітним зернятком, посадженим у її серці ще в дитинстві, коли мати вперше похвалила Арану, а не її. Потім воно проросло, пускаючи тонкі корені сумнівів і гіркоти. З роками ці корені зміцніли, оплутали її душу і перетворилися на темне, невідворотне почуття, яке стало частиною її сутності.

Ліан навчилася приховувати цю ненависть за маскою байдужості. Вона здавалася спокійною, незворушною, холодною, але всередині кожен погляд матері, кожне слово, сказане не їй, викликало всепоглинаюче роздратування.

Її ненависть не була вибуховою чи руйнівною. Вона була терплячою. Вона визрівала повільно, чекаючи моменту, коли зможе вирватися назовні.

Коли Ліан підросла, вона почала усвідомлювати, що мати не просто віддавала перевагу Арані — вона вкладала в неї надії, майбутнє, любов, якої Ліан ніколи не відчувала. Мати не вимагала від Арани бездоганності, вона не карала її за помилки так, як карала Ліан. Навпаки, Арані дозволялося бути вільною, допитливою, навіть слабкою.

Ліан це зводило з розуму.

Кожен новий ритуал, кожне навчання ставали для неї випробуванням не лише магії, а й терпіння. Вона намагалася бути кращою за всіх, щоб довести, що саме вона – гідна спадкоємиця, що саме вона має бути гордістю роду. Але що б вона не робила, мати завжди знаходила в ній недоліки.

З часом Ліан зрозуміла, що любов матері – це недосяжна вершина. Але це не зупинило її ненависть. Вона просто змінила напрямок. Вона вже не мріяла про теплоту материнських рук — тепер вона хотіла одного: довести, що їй не потрібна ця любов, що вона сильніша за всі їхні очікування, сильніша за саму Арану.

Тому коли Арана почала досягати успіхів, Ліан сприйняла це як виклик. Вона змушувала себе працювати більше, старанніше, без жалю до себе. Вона забула про відпочинок, про дитинство, про мрії — залишила тільки мету: стати кращою, ніж усі інші.

Але навіть тепер, ставши головою ковену, коли її слово було законом, коли її страхітливий погляд міг змусити молодших відьом тремтіти, вона все одно чула в своїй голові голос матері:

"Могло бути краще, Ліан."

І від цього ненависть зростала ще сильніше

Та одного разу Арана зробила те, за що їй не можна було пробачити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍