Читати книгу - "Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт"

Ліан дізналася, що Арана має таємні стосунки… і не просто стосунки. Вона зустрічалася з драеном.

Драени — це теж відьми та відьмаки, але прокляті. Вони не народжувалися з магією, як інші, а забирали її в тих, хто мав дар. Їх боялися, зневажали, вважали брудними злодіями, які могли знищити будь-який ковен зсередини, варто було їм тільки знайти слабке місце. Для ковену зв’язок із драеном означав зраду, заплямовану кров і прокляття для всієї лінії.

Коли Ліан дізналася про це, її щастю не було меж.

Вона не могла повірити у свою удачу. Після всіх років болю, заздрості та гіркоти доля нарешті піднесла їй шанс помститися за все: за холодність матері, за своє самотнє дитинство, за постійні порівняння, які вона завжди програвала.

"От тепер ти дізнаєшся, як це – втратити все," — думала Ліан, спостерігаючи, як Арана нічого не підозрюючи посміхається, як завжди тиха і довірлива.

Вона чудово пам’ятала той день, коли пішла до матері з цією новиною.

Ліан зайшла в кабінет, намагаючись стримати усмішку, яка заграла на її губах. Її мати, як завжди, сиділа за масивним дубовим столом, схилившись над старовинними сувоями. У кімнаті пахло воском і сухими травами, повітря було важким, наче просякнуте віковою мудрістю ковену. Мати навіть не підняла очей, коли двері м'яко зачинилися за Ліан.

— Хочу дещо запитати, — промовила Ліан, її голос звучав рівно, але глибоко в ньому бриніла нотка нетерпіння.

— Зараз не найкращий момент. Зайди пізніше.

Мати говорила спокійно, але для Ліан це прозвучало як чергове відмахування, як завжди. Затамувавши подих, вона відчула, як її серце наповнюється старою, знайомою гіркотою. Ці слова різали її, мов лезо, але цього разу вона була готова до бою.

— А якби замість мене тут стояла Арана, ти б теж не знайшла для неї часу?

Вона зробила крок уперед, її руки стиснулися в кулаки, але голос залишався рівним, хоча в ньому вже звучала отруйна іронія. Мати завмерла на мить, перш ніж зітхнути.

— Не починай, Ліан. Ти вже доросла.

— Доросла? — Ліан відчула, як її груди стискає хвиля злості, що накопичувалася роками. — То, може, ти бачиш не мене, а свою Арану Верховною Жрицею?

Цього разу мати підняла голову. Її темні очі, завжди холодні та всевидячі, зустріли погляд Ліан. У них не було ні здивування, ні провини, тільки роздратування і прихований гнів. Ліан бачила це з дитинства і знала — зараз мати буде відбиватися, мовчазно, безжально, як завжди.

— До чого ти хилиш? — тихий, але грізний голос матері змусив повітря у кімнаті стати ще холоднішим.

Ліан наблизилася до столу, її погляд пронизував матір, і вона нарешті вимовила те, що так довго хотіла сказати.

— Твоя ненаглядна Арана має близькість із драеном.

Ці слова зависли в повітрі, мов прокляття, вони дзвеніли в тиші, огортаючи кімнату холодом, що пронизував до самих кісток.

Мати завмерла. Ліан бачила, як легке тремтіння пробігло її пальцями, як вони міцніше стиснули край старого сувою. На обличчі матері з’явився той вираз, якого Ліан так жадала побачити — недовіра, страх і... біль.

— Ти брешеш.

Голос матері затремтів, але не від слабкості, а від гніву. Вона піднялася, її очі блищали холодним полум’ям, яке, здавалося, могло спопелити все на своєму шляху. Але Ліан не відступила, не злякалася — вона була готова до цього моменту все своє життя.

— Тоді поцікався в неї сама, якщо власній дочці ти не довіряєш, — промовила вона з викликом, піднявши підборіддя.

Її слова вдарили, як гострий кинджал. Ліан побачила, як мати стрімко наблизилася, а потім — різкий удар.

Ляпас обпік шкіру, її щока загорілася болем, але Ліан навіть не здригнулася. Вона стояла непохитно, дивлячись матері прямо в очі. Вперше в житті вона не відчувала страху чи сорому. Ні, лише задоволення.

— Я зроблю це, — голос матері був тихим, але сповненим загрозливої сили. — Якщо це правда...

Вона не договорила, але Ліан вже знала, що станеться далі.

Задоволена, вона повільно повернулася і вийшла з кабінету, залишаючи за собою важку тишу. Її серце билося швидко, але впевнено. Уперше за довгі роки вона відчувала, що виграла.

"Тепер подивимося, матусю, чи твоя Арана все ще бездоганна в твоїх очах."

Ліан ішла коридором, її обличчя було спокійним, але всередині вирувала буря емоцій. Це був не просто тріумф. Це була помста. І вона смакувала її, як найсолодше вино.

А потім Арана просто зникла.

Одного ранку її кімната стала порожньою, ліжко холодним, а жоден слід не вказував на те, куди вона могла подітися. Вона зникла так само тихо, як і з’явилася в житті Ліан, залишивши після себе лише тінь у пам’яті тих, хто її знав. Ніхто в ковені не знав про її близькість із драеном, і Ліан більше ніколи не піднімала цю тему.

Вона пам’ятала, як стояла біля вікна тієї ночі, вдивляючись у темряву лісу за стінами ковену. Її думки були змішаними – полегшення і водночас порожнеча. Зникнення Арани було як довгоочікуваний удар меча, що звільнив її від тягаря постійних порівнянь. Проте замість тріумфу залишилася дивна порожнеча.