Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я завмираю, бо він влучив у точку, про яку я сама воліла б не згадувати.
— Ти завжди тиха, поступлива, — продовжує він, уважно спостерігаючи за моєю реакцією. — Я довго спостерігав за тобою, Лідо. Бачу, що ти здорова, працьовита, без шкідливих звичок. Ти ідеальна сурогатна мама для мого сина.
Він проводить рукою по волоссю — його звична звичка, коли нервує. Але в цьому жесті немає нічого людяного, тільки холодний розрахунок.
— Ви ще більш жорстокий, ніж я про вас думала. — Мої слова звучать гірко, майже з ненавистю. — Ви вже все вирішили за мене, так? Мабуть, зараз будете шантажувати, щоб я погодилася на вашу щедру пропозицію?
Я ледь стримую сльози. Не від образи чи страху, а від глибокого нерозуміння, як людина може бути настільки байдужою до чужих почуттів.
— Я прийшов просто поговорити. — Його голос стає тихішим, і він сідає навпроти, схопивши крісло. — І шантажувати я нікого не збираюся.
— Дем’яне, чому ви постійно кажете "син"? — я дивлюся йому прямо в очі. — Невже ви справді вірите, що стать дитини можна купити за гроші? Що це, як бант у магазині вибрати? "Мені, будь ласка, голубий", і все? Готово?
Його обличчя напружується, щелепа стискається, а в очах спалахує щось, що нагадує лють.
— Мені не потрібна донька! Лише син! Хлопчик! — Він майже гарчить, нахиляючись вперед. — Він гордо носитиме моє прізвище, а потім займе місце директора у моїй компанії.
Ці слова пробирають мене до кісток. Я дивлюся на цього чоловіка і розумію, що він не бачить у дитині нічого, окрім об’єкта для передачі свого імені й статків. Це не бажання любити, ростити чи піклуватися. Це егоїзм у найчистішій формі.
Мені хочеться крикнути. Крикнути, що він — бездушний робот, машина, яка бачить у людях лише засоби для досягнення мети. Але я зуміла стриматися. Можливо, тому що розумію: це його особлива боротьба за особливе щастя. І хоч я не поділяю його цінностей, я бачу, що це теж його біль.
Мабуть, його таки можна зрозуміти. Вони з Еліною давно разом. Кохають один одного, обоє досягли успіху, а радості батьківства не відчули. Не легко про таке зізнаватися сторонній людині. Дем’ян сказав, що довіряє мені. Важливий аргумент, щоб зробити мене моральною калікою.
— Дем’яне, вибачте, але я не можу. Можливо, хтось інший, але не я. Я не зможу віддати частинку себе, ніби це якась непотрібна річ. Я не вмію за бажанням вимикати почуття. Якщо я когось полюблю, то це назавжди.
— Не відмовляй нам отак одразу. Добре подумай! Я готовий заплатити скільки скажеш. Складемо контракт на взаємовигідних умовах. Якщо погодишся, зробиш нас з Еліною дуже щасливими. До того ж ти не будеш справжньою мамою нашій дитині. У нас є яйцеклітини Еліни. Твоя задача полягатиме лише в тому, щоб виносити нашого малюка.
Я відчуваю, як з кожним його словом стискається горло. Виносити дитину? Чужу? Чому саме я? В голові кружляє тисяча запитань, але всі вони губляться у дивному почутті образи, злості й розгубленості.
— А ваші... клітини? — питаю, відчуваючи, як слова застряють у горлі. Ніяково белькочу, бо не можу вголос назвати клітини Дем’яна сперматозоїдами. Сама не знаю, навіщо про таке його питаю.
— Мої теж готові, тому я не торкнуся тебе, як жінку. Запліднення проведуть екстракорпоральним методом. Тож якщо погодишся, між нами будуть лише ділові стосунки.
Його голос спокійний, навіть занадто. Наче це звичайна розмова про бізнес, а не пропозиція, яка може перевернути моє життя догори дригом.
— Ні... Не знаю... Мені потрібно подумати... — хитаю головою, закриваючи долонями обличчя.
— Тоді до завтра, Лідо. Ми з Еліною з нетерпінням чекатимемо твоєї відповіді.
Він підводиться, бере свою куртку і виходить, залишаючи мене наодинці з власними думками.
У квартирі стало тихо. Занадто тихо. Я сиджу, притулившись до спинки крісла, і намагаюся зрозуміти, як реагувати на почуте. Мене запрошують стати сурогатною матір’ю. Це якесь божевілля.
Чи могла я передбачити, що життя приведе мене до такого вибору? Усе, що я знаю, — це те, що в моєму серці борються дві сили. Одна каже, що це можливість допомогти людям знайти щастя, яке їм так потрібне. Інша — що це зрада самої себе.
Спроби уявити себе вагітною чужою дитиною наповнюють мене дивними відчуттями. Що буде, якщо я звикну до цього малюка? Якщо почну любити його, як рідного?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь у його домі, Ірина Айві», після закриття браузера.