Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

4

Розділ 4

 Я ніяк не можу втихомирити тремтіння у всьому тілі. Дем’ян мріє про спадкоємця. І хоче, щоб саме я його народила. В голові не вкладається! Як же він додумався до такого? Народити йому дитя, яке ніколи не дізнається, хто його справжня матір. Віддати у чужі руки, наче бездушна істота, яка зовсім не має почуттів. Хіба ж я схожа на зозулю?

Невже він думає, що я зможу здалеку спостерігати за сином чи донькою, не маючи змоги взяти крихітку на руки? Так, я носитиму чужий плід, але за ці дев’ять місяців вагітності він стане частинкою мене самої. Чи можна просто так відрізати від себе те, що виросло під твоїм серцем?

Дем’ян, мабуть, навіть не уявляє, наскільки це складно. Для нього це бізнесова угода. Контракт, умови, гроші. А для мене? Що це буде для мене? Ще одна травма? Втрачена частинка душі?

За Дем’яном з гуркотом зачинилися двері. Кімната одразу стала пустою. Тиша давила на вуха, але водночас приносила якийсь дивний полегшений спокій. Нарешті можна видихнути. Хоча, правду кажучи, спокою сьогодні мені не буде.

Я повільно сіла на диван, притуливши руки до обличчя. В очі ніби піску навіяло, вони пекли від напруги й втоми. Серце перетворилося на боксерську грушу, стійко приймаючи удари долі.

«Потрібно переварити у голові кожне слово Дем’яна», — думаю, закриваючи очі. Мені потрібні темрява та тиша. Саме вони стануть моїми найкращими порадниками.

Я вимкнула світло і лягла на диван, кутаючись у теплий плед. Але спокій не приходив. Уяви наповнювалися картинами майбутнього: малюк, якого я тримаю на руках, усмішка, яку бачу лише раз перед тим, як назавжди віддати його іншим... Сльози повільно котилися по щоках.

«Чому саме я?» — запитую себе знову і знову. Відповідь не приходить. Тільки темрява й тиша.

Зіскочивши з дивану, я стрімголов лечу до вимикача. Пальці торкаються холодного пластику, а чоло мимоволі притуляється до стіни. Її прохолода заспокоює, але ненадовго. Перед очима постає образ Дем'яна. Його очі... Такі сумні, мов осіннє небо перед бурею. Кожне його слово врізається в мою свідомість, наче лезо по живій шкірі. Він довірив мені своє найпотаємніше, оголив свою душу, а я відчула, як під вагою його болю стискається моє серце.

Дем'ян тримався, як міг. Але я помітила — помітила, як глибокий смуток проривається крізь його звичну стриманість. Його красиве обличчя, зазвичай впевнене, сьогодні здавалося таким вразливим, майже беззахисним. І мені стало боляче. Не просто шкода, а так, що в грудях щось надломилося. Як же це несправедливо...

Еліна. У неї не може бути дітей. Це прозвучало, як грім серед ясного неба. Я завжди думала, що вони з Дем'яном просто ще не готові. Ну, звісно, з їхнім шаленим ритмом життя, кар’єрою, славою. Але правда виявилася зовсім іншою. Навіть така яскрава, сильна, бездоганна, здавалося б, жінка, як Еліна, не всесильна. А я їй... Я, дурепа, навіть заздрила. Її блискучим сукням, впевненій ході, впливу. А вона... Бідолашна. Ховається за гламурною маскою, а всередині — зламана жінка, яка мріє про одне: почути, як хтось назве її «мамою».

— Лідо! Доню, можна увійти?

Голос батька пролунав зненацька. Тату... Ох, як же ти невчасно. Тепер не час для довгих, душевних розмов під сяйвом місяця. Моє серце досі стискається від почутого. Я ще не оговталася від розмови з Дем'яном.

-- Заходь. -- Я насуплююсь, але швидко здаюсь під татову посмішку. Його теплі очі, завжди сповнені турботи, моментально розтоплюють мою строгість. Він єдина людина у світі, якій справді небайдуже, що зі мною відбувається.

— От зайшов сказати тобі на добраніч, — тато ніжно цілує мене в чоло й обіймає, міцно притискаючи до своїх грудей.

— А ти чого під дверима стоїш? Невже мене чекала? — його голос теплий, але сповнений легкої здивованості. Я ловлю його погляд і розумію, що брехати не зможу. Тато — найдорожче, що є в моєму житті.

Є ще один чоловік, заради якого я готова на все, але йому не потрібні ні мої жертви, ні моє кохання. Дем'ян щасливий зі своєю дружиною. Тому я залишаюся лише тінню у його домі.

— Проходь, сідай. Трохи поговоримо. Мені є що тобі розповісти.

Ми сідаємо на диван. Тато накриває мою руку своєю долонею, і його тепла, сповнена любові посмішка обіймає мене краще за будь-яку ковдру.

— А чого Дем'ян приходив? — питає тато, ледь нахиливши голову.

— У нього до мене ділова пропозиція.

— Яка? Це стосується роботи?

— Ні, тату. Скажи, ти знав, що Еліна не може мати дітей?

— Ну... не те щоб знав, але здогадувався. Я часто забирав для Еліни листи зі скриньки. Майже всі вони були з медичних клінік.

— А чому, власне, ти мене питаєш? Щось трапилося з Еліною?

— Ні, з нею все добре. Просто... Дем'ян прийшов із пропозицією. Він хоче, щоб я стала сурогатною матір'ю для їхньої дитини. Він чомусь вважає, що я ідеальна кандидатка.

Тато на мить замовкає, його очі затуманюються думками. Я очікувала здивування, можливо, навіть обурення, але він залишається спокійним.

— І що ти йому відповіла? — його голос м'який, але я відчуваю, що відповідь для нього важлива.

Я не знаю, що сказати. Моя душа рветься між бажанням допомогти Дем'яну і внутрішнім протестом, який кричить, що це неправильно. Татовий спокій наче кличе мене до чесності, але рішення здається таким важким.

– Нічого! Я не була готова щось відповідати. Він... Він мене дуже здивував. Ти ж мене знаєш, тату. Я ніколи не зможу виконати бажання Дем'яна. А ти, що на це скажеш?

– І скільки він запропонував тобі грошей за цю послугу?!

– Не знаю! До цифр у нас розмова не дійшла. Я сказала йому, що не зможу виконати його бажання.

– Даремно ти все так близько береш до серця. Вирішувати, звісно, тобі, але я б на твоєму місці погодився. Думаєш, я не помічаю, як ти на нього дивишся? Ти ж закохана в нього, Лідо.

– І що з того, татусю? Мої почуття та пропозиція Дем'яна ніяк між собою не пов'язані. Я не зможу, тату! Навіть якщо це буде не моя дитина, все одно не зможу. Мені двадцять один. Я неодружена, я ніколи не народжувала. І, як ти вже сказав... я закохана в Дем'яна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍