Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

2

Посеред мішаного лісу в герцогстві Клінтоні накатаною дорогою тупотіли кінські копита. Швидко та в постійному темпі — вони вибивали ритм, під який можна було заснути. За кіньми, тихо скриплячи, гналися чотири колеса возу. Попереду сидів кучер з широкою спиною, накритою потертим пальтом. На його голові лежав капелюх, який мав би захищати від сонця, та на вигляд здавалося, що він частіше лежав на землі. Алісі так і кортіло, щоб ту кепку на наступній купині підхопив вітер і відніс поміж дерев. А як же від цього чоловіка смерділо. Здавалося, ніби він вмивався парфумами, замість води. А все заради того, щоб приховати сморід сигарет, пачка яких виглядала з його кишені. Не такого Аліса очікувала від найкращого закладу освіти в Елендорі.

Через ще один горбик вона міцніше притиснула валізу до боку та підібгала ноги. Ремінь на штанях так і просився, щоб його послабили, але тоді доведеться поправляти й сорочку, а дуже соватися Аліса не хотіла. Поруч з нею на лавці сиділа рудоволоса дівчина на ім’я Марія. У неї були гарні блакитні очі, ніби хтось узяв море та втопив у нього зіниці. Аліса навіть трохи заздрила, бо сама мала звичайні карі. З Марією вона познайомилися ще на станції вокзалу, поки чекала на екіпаж. Як виявилося, вона заклинач води, а тому навчатиметься з нею на одній кафедрі. Це вже обіцяло для Аліси приязне спілкування, а в кращому випадку — довготривалу дружбу.

Коли подув вітер, Марія загорнулася в кофту й заховала руки у кишені. Алісі на холод було по цимбалах, але не їй, бо родом вона з теплої батьківщини заклиначів води — з Сикори. Це герцогство, як і всі інші, назване прізвищем правлячої родини. Аліса була там кілька разів і добре пам’ятала мальовниче узбережжя, велетенські порти й нескінченні пляжі. Однак спогади звідти були не найкращі: так багато водойм — а їй туди ні ногою.

Вже понад годину дівчата не вставали з місць. Від каміння на дорозі їх постійно то похитувало, то аж кидало з боку в бік. Від такої тряски синці на сідницях гарантовані. Якби ж сюди ходив потяг…

— Довго ще їхати? — змореним голосом, але гучно, щоб перекричати тупіт коней, запитала Марія у кучера.

— Майже на місці, ще з три кілометри.

Хто б що не казав, а місцевість тут була справді красива: ліси, пагорби, невеличкі села. Місцями дорогу перерізали містки через протоки річки Єдни — найдовшої річки на всьому материку. Тутешні пейзажі дійсно заворожували красою. Аліса розуміла, чому саме герцогство Клінтон — батьківщину заклиначів розуму, вважають найкомфортнішим для життя.

Аж ось на горизонті з’явилися великі металеві ворота, за якими височіла триповерхова будівля головного корпусу Грінлантської національної міжрегіональної академії незвичайних спеціалізацій. Більшість людей називали ГріНМАНС просто Академією. Перед воротами вартували двоє молодих хлопців в однаковій чорній формі, схожій на військову. Аліса одразу ж здогадалася, що це гвардійці.

— Тримайтеся міцніше, тут величенька яма на шляху, — не встиг попередити кучер, як дівчата з речами аж підлетіли над сидіннями, широко розкривши очі від несподіванки.

Нарешті віз зупинився.

— Приїхали! Прошу на вихід.

Вони стали поряд з двома дорогими каретами, кучері яких без діла розмовляли між собою. Аліса не забувала, що більшість студентів в Академії — діти заможних батьків. Враховуючи її становище, таких краще обходити стороною. Відірвавши очі від карет, вона прихопила валізу та швидко зіскочила з екіпажу. Марія ж трохи замешкалася.

— Ще вступники? Може, хоч ви йдете на наш факультет? — обізвався всміхнений вартовий із примруженими від сонця очима, нахиливши голову набік.

— Розмріялися! — пирхнула Марія, дістаючи свої речі, і з подивом додала: — А де моя друга валіза?

Аліса їй двічі говорила, що з такою дорогою краще тримати речі в руках, але хто її слухав.

— Мабуть, випала, — відповіла вона.

— От зараза! Як так? Там був мій найгарніший одяг.

Вона гепнула по стінці возу руками й повернулася до кучера. Він лише стенув плечима. Один з гвардійців тим часом підійшов до них.

— Не засмучуйся, руденька! — говорив він. — Я тобі свій можу позичити.

У відповідь Марія скривила гримасу, і він заткнувся.

— Нічого, вона, мабуть, десь на дорозі валяється, як побачу — підберу, — сказав кучер, розвертаючи коней.

— Якщо її ніхто не свиснув, — додала Марія, коли віз вже почав від’їжджати, і повернулася до Аліси. — Ех, ну, добре. Ходімо.

І вони швиденько пройшли через ворота на територію Академії. Це була дійсно велика ділянка, розташована прямісінько в серці лісу. Головний корпус побудували нащадки титанів п’ять століть тому, але він чудово зберігся. Його фасад, викладений з темно-червоної цегли, прикрашали різні орнаменти, скульптури, колони та пілястри, які гарно доповнювали великі вікна. Аліса хотіла розгледіти будівлю краще, але їй заважав натовп галасливих людей, котрі, як і вона з Марією, намагалися зорієнтуватися на новому місці. Піднявши голову, Аліса кинула погляд на дах корпусу. Він мав складну форму з гострими шпилями в центрі й на крайніх крилах. Однак її увагу захопило інше — над дахом безтурботно ширяли два заклиначі повітря. Вони вдивлялися в натовп, шукаючи знайомі обличчя. Звисаюча тканина їхньої білосніжної форми плавно слідувала потокові вітру. Така грація польотів, така легкість. На жаль, Аліса самотужки так і не навчилася літати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍