Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

Глава 2 КОНТРАКТ

Глава 2

КОНТРАКТ

 

Літній день почався для Наста з ранкового тренування.

– Добре, Настя! Вася, хоч раз кинь так само, я тебе просто благаю, бль! – імпульсивно волав чоловік невиличкого зросту з рожевим свистком, що звисав з його червоної вітрівки.

Цього кругленького чоловіка звали Олександр Юрійович, і він був для Наста другим батьком, а по сумісництву – тренером футбольного клубу «Львів». Він крокував футбольним полем, суворо дивлячись, як його хлопці старанно виконують вправи, і час від часу підкрикував:

– Добре-добре, Цвіркун! Хутчіш, Рудий, з такою швидкістю моя бабця по хаті тупцює! Саво, ну, можеш, якщо хочеш! Захаре, з такою зачіскою ти повинен вже грати десь в Англії, а так я не певен, що ти технічніший за стійку, ганьба, бль! – сплюнув Юрійович.

Червневе сонце смажило своїм гарячим промінням усе на землі. Жодна хмаринка, таке враження, навмисно не ставала перешкодою між зіркою та землею. Здавалося, що лише за останні десять хвилин Наст втратив третину своєї ваги з потом, але доки Юрійович дивився, потрібно було працювати.

Настя – одне з багатьох прізвиськ, отриманих у команді. Зазвичай прізвисько давали діти один одному, а потім тренер підхоплював і починав називати дитину так само. У багатьох хлопців прізвисько взагалі було як візитівка і за ним тільки і знали людину, навіть гадки не маючи про справжнє ім’я та прізвище. Але бували й випадки, коли сам тренер давав прізвисько комусь із команди, наприклад, так сталося з Цвіркуном. Історія, насправді, була не дуже цікава, і взагалі історією це й назвати не можна. Трапилося це, коли вся команда, ще у дитячому віці, їхала до табору в Білу Церкву потягом. Олександр Юрійович з іншими тренерами, скажімо так, «відзначав» цю подію з сорокаградусним напоєм, після якого вночі в нього почала боліти голова, а один із хлопців – Денис Олешкін – тричі за ніч підходив до нього із величезним ліхтариком і світив в очі, що було дуже неприємно Юрійовичу за тих обставин. Але найбільша проблема була навіть не в тому, що Денис, той що Цвіркун, підходив, а в тому, з яких причин. Так, вперше, о 3:30 ночі він вирішив запитати тренера, де туалет, тому що ніколи не їздив потягом, на що отримав відповідь: «Та хоч вперед, хоч назад йди, бль, Денисе, головне не в труси, я сцикунів на поле не випускатиму». Друге питання було вже через п’ятнадцять хвилин, коли Юрійович тільки-но заснув після першого пробудження. Цього разу воно стосувалося їжі, а точніше, де можна купити її зараз, о 3:45 ночі в потязі. Відповідь була на цей раз трохи імпульсивнішою: «ЩО?! Ти пожерти захотів у четвертій ранку, ти, типу, бажаєш заповнити втрачене тільки-но в туалеті?! ТА НЕ СВІТИ ЛІХТАРЕМ, БЛЬ! Йди в купе, Денисе, завтра поснідаєш, і молись, щоб я забув, що тут було, бль!» – крізь зуби зцідив він. Проте Цвіркун не став би Цвіркуном, якби не наївся крекерів із цибулею і не прибіг до Юрійовича втретє із скаргами, що він не може заснути через те, що наївся крекерів із цибулею, які до речі Юрійович забороняв їсти, і тепер в нього болить живіт.

«Хм, болить живіт, кажеш… – з посмішкою почав тренер, – НА ЩАСТЯ ДЛЯ ТЕБЕ, Я ЗНАЮ ДУЖЕ ГАРНІ ЛІКИ: І ВІД БЕЗСОННЯ, І ВІД БОЛЮ, ВЗАГАЛІ ВІД УСЬОГО, А ОСОБЛИВО, ВІД ВМІННЯ ТРИЧІ БУДИТИ ТРЕНЕРА, СВІТИТИ ЙОМУ В ОБЛИЧЧЯ ЦИМ КЛЯТИМ ЛІХТАРИКОМ ТА ДЗИЖЧАТИ У ВУХА, ЯК КІНЧЕНИЙ ЦВІРКУН У ТЕМРЯВІ. ПІШОВ – П'ЯТСОТ ВІДЖИМАНЬ, П'ЯТСОТ ПРИСІДАНЬ, ЗАРАЗ БУДЕМО ЛІКУВАТИСЯ!!!» – заволав він у темряві потяга так, що провідниця, яка через один вагон спала як немовля, прокинулася. Що вже казати про всю команду, яка після перших гучних слів тренера перебувала у стані завмирання і, звичайно ж, чула все та запам’ятала назавжди, як робити не треба. Ось так Денис Олешкін став Цвіркуном. Що стосується Наста, все набагато простіше. У половини команди є чи були стосунки із дівчиною на ім’я Анастасія або, скорочено, Настя, бо це дуже поширене ім’я на відміну від чоловічого варіанту цього імені – Анастас. Десь рік-півтора тому хтось із хлопців вирішив називати Наста Настя – так усі й підхопили.

– «ВЩЩЩ», – просвистів Юрійович у рожевий свисток. – Все, хлопці, закінчили, складаємо м’ячі у сітку, фішки та маніжки у кошик. Настя, ти черговий сьогодні, – сказав тренер, паралельно дістаючи телефон з кишені і щось там видивляючись.

Хвилини через три на полі вже не було нікого, крім Наста, який повільно складав фішку до фішки, конус до конуса, і Олександра Юрійовича, який досі щось видивлявся у своєму телефоні.

– О, ти ще тут, – почав тренер, здійнявши очі від телефона. – Ось тільки-но прочитав, що Васька «Динамо» хоче бачити на оглядовому матчі у їхньому складі проти «Зорі». От ти мені скажи, чому його, а не тебе?

– Тому що він у складі грав, коли агент приходив, – спокійно відповів Наст, без жодного натяку на розпач або заздрість на обличчі, йому було байдуже.

– Тоді таке до тебе питання, чому він у складі, а не ти? – вже трохи роздратовано продовжив тренер.

– Нуу, тому що ви його поставили туди? – піднявши брови, так само неемоційно відповів Наст.

– НІ! Я його ставлю, тому що ти «ні бе, ні ме» на воротах, мовчиш, як риба – повністю безхребетно! У тебе техніка голкіпера екстра-­класу, ти бачив свої викидання? – риторично запитав він. – Ти просто ніколи не волаєш, граєш мовчки, так жоден топ-воротар не грає.

– Згоден, Юрійович, попрацюю над цим, – так само спокійно відповів хлопець.

– Та що ти згоден! Гратимеш тут зі мною до пенсії, почесним призером Залізничного району ставатимеш, коли з усіма контракти підпишуть, хе-хе-хе, йди давай, – посміявся Юрійович та продовжив комусь відповідати на повідомлення, стоячи посеред поля.

Прийнявши прохолодний душ і чекаючи на вулиці друга, Наст відчув приємний вітерець, який легенько прослизнув по ньому, та трохи скуйовдив волосся. Хлопець окинув поглядом рідні для нього вулиці та містян, які спокійно йшли вузенькими доріжками.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍