Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

Після дивної ситуації в дитячому садку багато чого змінилося в житті Яковенка. Він подорослішав, наразі йому було сімнадцять років, але візуально можна було припустити, що йому як п’ятнадцять так і двадцять один. Високий зріст та широкі плечі робили його вигляд по-справжньому чоловічим, але обличчя все ж таки видавало ще юний вік хлопця. Смоляне волосся юнака було підфарбоване в блонд колір, як це було модно у футболістів. Проте було помітно, що після укладки в перукарні хлопець не займався своїм волоссям взагалі, тому зараз воно просто спадало йому на лоба, майже дістаючи очей, через що Наст постійно їх поправляв. Виразні карі очі та невеличкий ніс були справжньою родзинкою у зовнішності хлопця, а пухкі губи нерідко приваблювали п’ятнадцятирічних фанаток ФК Львів, щоправда, зацікавленістю зовнішністю хлопця зазвичай усе і закінчувалося.

Після «дивної» ситуації з Маринкою, тоді ще маленький Наст розповів батькові все, що з ним сталося, не забувши жодного слова, а десь, можливо, і прикрасивши, кажучи все з посмішкою та очікуючи від тата щось на кшталт, як у кіно: «Вау, синку, в тебе є суперздібності!». Насправді ж реакція була такою: насуплені брови та дуже стурбований погляд, після – дзвінок до лікаря і огляд хлопчика психологом та психіатром, з подальшим розведенням руками – жодних відхилень. Вже майже забувши всю цю історію з голосом за спиною, батько з сином жили у мирі та відносному спокої, звичайно, не без інцидентів «виховання» Наста під алкогольним сп’янінням, після яких у найближчій аптеці підіймався попит на гепаринові мазі. Але один випадок, що стався вже у повністю свідомому для хлопця віці, кардинально змінив його подальше життя. Приблизно чотири роки тому сусід Наста та Віктора по під’їзду, 86-річний дідусь помер у себе вдома спокійною смертю старих людей уві сні.

Через те, що Віктор часто спілкувався і з дідусем та з його родиною, вони покликали Наста з батьком до себе, щоб пом’янути старого. Поки розливали прозорий напій по чарках, Наст видивлявся щось цікаве у незнайомій квартирі й, побачивши гарний пісочний годинник, підійшов та взяв його до рук. Після цього відбулося приблизно таке ж диво, як і було у дитячому садку сім років тому, тільки цього разу, коли дідусь звернувся до хлопця, між ними, як потім казав Наст, навіть був тривалий діалог. Дідусь, який вже майже тиждень як помер, всього-­навсього дав хлопцю декілька життєвих порад і попрохав Наста дістати з верхівки шафи, під самою стелею, шкатулку, у якій, як виявилося, дідусь усе життя накопичував гроші для своєї онучки.

Тому Наст взагалі не розумів, чому батько, одразу коли родичі почали казати Яковенку молодшому слова подяки за його зацікавленість, яка принесла їм гроші, узяв сина під руку і, швидко перепросивши, без слів потягнув його в таксі, на якому згодом, із шаленою швидкістю вони полетіли до лікаря. У той день Насту поставили складний діагноз з великою кількістю слів, але, як потім з’ясувалося, спростити можна було так: «Рідкісна форма шизофренії з раптовим початком і раптовим кінцем». Наступні півроку Наст не ходив до школи. Батько казав, що у сина хронічне захворювання нирок, яке загострилося, і потребує домашнього режиму. Весь час, що Наст сидів удома, він пив велику кількість пігулок, які повністю змінили його характер. Він став кволим, беземоційним.  Пам'ять на минулі події дуже погіршилася. Наст майже не пам'ятав свого дитинства. Данилко, як і інші друзі та події минулого стерлися з мозку Яковенка. Змінився навіть вираз його обличчя: активний та допитливий хлопець нині став найінтровертнішим флегматиком, якого тільки можна собі уявити. Через пів року, коли психіатр побачив перед собою людину-овоч замість харизматичного хлопця, він із посмішкою на всі 32 доповів Віктору, що лікування йде за планом і, потихеньку, хлопець може виходити до суспільства. Проте, один препарат усе ж таки йому доведеться приймати до кінця життя. Це були нові пігулки малайзійського походження під назвою «M1Zi18», які видобуваються з якихось там токсинів рослин із додаванням чогось ще страшнішого, але значення мало тільки те, що їх кількість була обмежена, ціна висока, а працювали вони – дієво. Щоб це перевірити, батько брав Наста на кожні поминки, на які його кликали, чи то був колега-­охоронець з ТЦ, який так і не виповз із запою, чи то бабця-­сусідка, яку Наст навіть і не бачив ніколи, тому що вона сиділа завжди вдома. Результат був кожного разу один і той самий – Наст нікого не чув, окрім присутніх на заході людей. Він тільки позіхав безліч разів, тому що постійно хотів спати. Приблизно через два роки після цієї ситуації Віктор віддав усі свої заощадження за те, щоб діагноз прибрали з синового досьє, замінивши на слово «епізоди», тому що тільки так син міг почати навчання у медичному коледжі, який для нього обрав батько.

– Привіт, – маленька білявка, яка була зростом по груди Насту, підійшла до замріяного хлопця.

– Привіт, – відповів той та кинув непривітний погляд, мовляв, ти взагалі хто і що від мене хочеш?

– Я бачила тебе на тренуванні, і… е-ее… Ти на воротах стоїш, так? – сильно почервонівши, продовжила дівчина, яка помітно нервувала і мабуть не очікувала такого прохолодного до неї ставлення з самого початку.

– Стоять слони у зоопарку, а воротарі грають як і всі, – так само сухо та невимушено продовжив хлопець з пофарбованим волоссям, що стирчало в різні боки після миття.

– Зрозуміло, – піднявши брови та розвернувшись на п’ятах, підсумувала білявка, демонструючи середній палець Насту, коли він подивився їй у спину.

Хлопець зробив глибокий вдих і продовжив далі дивитись на проїжджаючі машини та людей, які, не поспішаючи, крокували у визначеному собою напрямку.

– Насте, ти немов оглух, я тебе тричі гукав, – сказав Сава, який, таке враження, з’явився нізвідки, кульгаючи на праву ногу.

– Що, знов Жека щільно зіграв? – з посмішкою запитав Наст, роздивляючись чотирьохсантиметрову криваву смужку на гомілці Сави.

– Ага, – вичавив з себе той, зробивши при цьому гримасу, наче йому сказали, що тепер нога не придатна до футболу і взагалі її потрібно ампутувати. – Ну ж бо, ходімо, – страждально вимовив хлопець, проходячи біля друга, і продовжив кульгати в сторону їхнього з Настом дому зі швидкістю черепахи.