Читати книгу - "Зізнання за мить до смерті, nikalajka"

— Замовкни! — вигукнула чиясь мати, ніби перед нею стояв кат, а не захисник тієї, кого всі залишили.
— Що ти вигадуєш?! Це наклеп! — кричав учитель, той самий, що роками вперто дивився крізь усе.

Люди кидались до нього, наче до джерела зарази — не через брехню, а через те, що озвучив те, що мало залишитися похованим. Вони затуляли собою телефони, ховали об'єктиви долонями, мов маги, що намагаються загнати закляття назад у вуста того, хто його вимовив. Хотіли затоптати ці слова ще до того, як ті стануть вірусом. Бо правда — це завжди загроза.

Слова хлопця були як дзвін — гучний, безапеляційний, той, що будить і лякає водночас.

І вона… Юля бачила, як він стоїть серед усього цього. Не обороняється. Не кричить у відповідь. Тільки тримає погляд — прямий, упертий. І коли їхні очі зустрілися, там не було ні страху, ні жалю. Лише тиха, невідступна рішучість.

Він не відступив.

Уперше в її голові майнула думка, яка досі здавалася чимось нереальним, майже фантастичним. Незнайомий хлопець зізнався їй… у такий момент, у такій ситуації. І це було не просто зізнання.
Він стояв там. Стояв — і боровся. Заради неї.

Вона зовсім його не знала — так само, як і він, здавалося, не міг знати, якою вона була насправді. Та попри це, всупереч здоровому глузду, її суперечливі відчуття, щойно сформувавши несподіване рішення, злились у єдиний шепіт. Вони відгукувались луною на його почуття — ті самі, що він так щиро намагався їй передати.

І раптом у голові спалахнула ще одна думка: аби він тоді став поруч — вона б не відштовхнула його.

Вона знала це. Відчувала.

Уперше — по-справжньому.

Шкільне подвір’я перетворилось на сцену для розправи — не над винними, а над незручними. Бо правда — це завжди скалка в тілі системи. А той, хто її озвучив, автоматично стає мішенню.

Решта мовчала. Але те мовчання звучало гучніше за будь-який вигук. Вібрувало в повітрі, мов сирена після вибуху — пізня, порожня, винна.

Один із батьків — схоже, саме той, чия донька першою скинула їй посилання на групу «Ненавидимо її» — рвонувся вперед. Вхопив хлопця за плече й різко смикнув. Той ледь устояв.

Штовханина. Удар.

І ще один.

Дівчина побачила, як його голова ривком відкинулася набік. Побачила хиткі ноги, губи, стиснуті — не від болю, а щоб не закричати. Його тримала не сила, а впертість. Та навіть вона вже починала здавати позиції.

У цю мить зникла правда, зникли слова, що летіли, мов стріли. Лишився натовп. Той самий, який колись прагнув її крові — а тепер жадав чужої. Для нього було неважливо, хто стоїть навпроти.

Щось зламалося — не в ній, а в тиші. У тому скляному просторі мовчання, що обгортав її місяцями, роками.

І тоді її голос — хрипкий, зірваний, давно забутий — вирвався сам:

— Не чіпайте його… Прошу…

Наче блискавка в сухому небі. Як скло, що розсипається на сотні уламків.

Юля й сама не повірила, що сказала це. Крик не був гучним — але живим. Нестерпно, вперто живим. Уперше за весь цей час. Слова розрізали повітря, як каміння — вікна байдужості. Вони мусили рвати, пробуджувати, залишати подряпини.

Руки, що били, завмерли. Мовчання обірвалося. Подив, страх, гнів, сором — усе разом застигло на обличчях.

А він… закривавлений, із розсіченою бровою, дивився просто туди, де стояла вона.

Не з подякою. Не з надією.

З розумінням.

Таким болючим, тихим і беззахисним, якого вона ніколи не очікувала від нього — мовчазного однокласника, тіні на периферії її шкільного життя. Він був їй чужим. І залишався чужим. Він не міг врятувати її. Як і вона — його.

Але зараз, уперше, хтось стояв поруч.

Навіть якщо між ними — дах. Прірва. І все те, що було «до».