Читати книгу - "Зізнання за мить до смерті, nikalajka"

— Той «Чорний список».

Ці два слова зависли в повітрі, мов мрак. Мов вирок. Десь позаду хтось нервово кашлянув. Хтось закусив губу. Дехто відвів погляд — як завжди, коли правда б’є в груди.

Рука опустилась. Плечі ледь здригались, наче кожне слово розривало щось всередині. Обличчя зблідло, голос осідав, ставав шершавим, ніби зношений до краю. Та попри втому, попри біль — не втрачав сили. Артем не благав про жалість. Говорив не як жертва. Як свідок. Як голос того, що зазвичай ховають. Як вирок.

— Це неможливо забути… — голос хрипів, стискався між словами. — Вони перестали бити фізично.
Їм більше не треба було торкатись.
Дотик замінила тінь.
Кулаки — слова.
Погляди. Мовчання.
Страх тиші, що раптом ставав найгучнішим звуком.
Тиша, яка ламала сильніше за будь-який крик.

Він ковтнув повітря — і воно не принесло полегшення, тільки обпекло легені.

— А потім… з’явилась група в соцмережах. Без фантазії. Без жодного сорому. Просто: «Ненавидимо її». Лаконічно. Безжально. Майже витончено — у своїй жорстокості.

— Вони не ховалися. Не вигадували нікнеймів. Відкриті профілі. Знайомі обличчя — ті самі, що усміхались на класних фото. Ті, з ким ти ділилась підручниками. Печивом. Довірою. І от — вони писали. Бруд. Плітки. Паскудні історії, від яких стигне кров. Фантазії, настільки збочені, що ставало моторошно.

Скрізь його слова чути було, як під долонею потріскує пластиковий корпус мікрофона — тихо, наче самі звуки намагаються не заважати йому говорити.

— Але їм цього було мало. Вони скидали тобі посилання. Наче кидали виклик. Наче вручали повістку.

— «Глянь, що ми про тебе написали» — зі смайликом. І сердечком. І з тим цинічним «нічого особистого», що ранило гірше, ніж самі слова. Вони насолоджувались. Смакували кожен рядок, як келих вина. Тости — на честь твого приниження.

— І кожен новий допис був, як ще один удар. Невидимий. А тому — страшніший. Бо синці не видно. Бо ніхто не чув, як ти кричала в подушку. Як губила себе день за днем. Як гасла. Не зовні — всередині.

Голос став тихішим, але кожне слово било точніше:

— Як ти стискала губи, щоб не розпастись посеред класу. Як шукала очима хоч когось — хоч одного — хто зупинить цей фарс.

Артем повів рукою вгору — в небо, де ще хвилину тому вили сирени. Тепер там панувала тиша. Важка, як бетон. Як постріл, що ще не пролунав, але вже залишив дірку.

Пальці тремтіли. Та він стояв. І не відступав.

Бо — вона слухала.

— Всі вони знущалися… тому що могли. Бо їм дозволили. Бо вчителі опускали очі — їм було легше думати, що це «жарти». Що все мине. Бо батьки, які мали б рятувати, казали лише: «То не наша дитина. Не лізь». А ті, хто бачив — мовчали. Бо так простіше. Бо краще бути частиною натовпу, ніж стояти поряд із тобою. Бо краще жити в безпеці, ніж у правді.

Голос здригнувся. Та не зламався. Він тримався — так, як трималась вона всі ці роки.

— А ти… ти мовчала не тому, що не мала чого сказати. А тому, що щодня тебе роздягали до кісток. Забирали слова. Сторінку за сторінкою. Голос — ніби хтось вирізав його із горла. І тоді, порожнеча кричала за тебе. Але ніхто її не чув.

На мить хлопець застиг. Очі — наповнені тим самим: гнівом, розпачем, болем. Та поміж усього цього проросло нове. Ледь вловиме. Тремке.

Надія.

Обпалена, втомлена, закривавлена. Але жива. Як світлячок у попелі. Як рука, що тягнеться з-під уламків.

Вона стояла на краю даху, ніби світ уже змирився з її присутністю, мовчки попрощався — і відпустив. Залишив її саму — наодинці з порожнечею. Вітер хапав її волосся, зривав пасма й грався ними, мов із нитками. Тонка тканина форми прилипла до спини — від холоду, що давно витіснив тепло. Від тіла, що ще стояло, але вже не боролося.

Вона не втікала від болю.

Вона просто більше не вірила, що його можна зупинити.

Її погляд чомусь не міг відірватися від хлопця, який усе говорив і говорив — без надриву, без тиску, наче просто дозволяв словам бути. Вона й сама не розуміла, чому не може зрушити з місця, чому ноги не слухаються, адже лише один крок — і все б нарешті стихло. Голос — знайомий і чужий водночас. Уперше звертався просто до неї. Не з глузуванням, не з мовчанням, а з правдою. І ця правда була, як лезо, що різало крізь пам’ять.

Той самий хлопець. Завжди мовчазний. Завжди осторонь. Вони ніколи не розмовляли. Їй зберігалося його ім’я — як згадка про заголовок книги, яку ніколи не відкривала. Сидів на уроці, ніби стілець був його єдиною домівкою. Не встрявав. Не втручався. Не рятував.

А тепер — говорить.

Голос проривався крізь вітер, крізь гуркіт сирен, крізь усе, що давно вже знебарвило для неї світ. Слова летіли в натовп, наче каміння у вікна. Але були про неї. Для неї. Без жодної вимоги щось віддати у відповідь.

Лише тоді вона підвела погляд. Знайшла його очима. Не одразу — серед облич, що перекривали одне одного, серед безликої людської маси. Але він не ховався. Стояв прямо, майже нерухомо. Простість його постави кричала гучніше за будь-який протест: більше жодних схованок.

Його слова — як викрутка в грудях. Болісні. Чесні. Запізнілі.

Чому він це зробив — Юля не знала. Не хотіла знати. Не розуміла. Не намагалась. Але щось у ній здригнулось. Не надія. Ще ні. Лише тріщина. Немов щось старе й забуте дало про себе знати.

І раптом — натовп вибухнув. Ще мить тому застиглий, мов крижана гірська річка в лютневу ніч, він рушив — стрімко, шалено, неминуче, мов весняна повінь, що ламає загати. Загуділи голоси. Спершу тихі, невпевнені, зі зніяковілим відлунням — а вже за мить розрослися до крику: обурення, протест, злість. У задніх рядах хтось нервово засміявся. Інший вигукнув з осудом:

— Що він таке мелить?!

Знизу, з-під даху, зірвалося щось люте й хрипке — немов натовпу нарешті зняли намордник. Крики, прокльони, образи розсікали повітря. Але джерелом люті була не вигадка. Їх обпекла правда — надто пряма, надто болісна, така, повз яку вже не пройдеш, вдаючи, що «не чув».