Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Надивилась, мишка? — запитує він, лукаво посміхаючись. Ця нахабність тільки більше дратує мене, і я автоматично закочую очі.
— Як тебе хоч звати, герою? — запитую холодно, але всередині мене щось тремтить.
— Дем’ян, — промовляє він, його голос звучить майже хижо. — А тебе, мишко?
— Соня, — коротко відповідаю, намагаючись вловити, чому його ім’я здається мені таким відповідним. Дем’ян. Сила, небезпека, щось невловимо хиже. Це ім’я, здається, створене для нього.
— Ходімо, Соню? — його питання змушує мене зупинитися і примружити очі.
— І куди це ти зібрався зі мною? — різко перепитую, вдивляючись у його обличчя, що зараз здається мені одночасно жартівливим і загрозливим.
Його відповідь — звіряча посмішка, майже хижий вишкір, що викликає у мене внутрішній протест і легкий холодок по спині.
— Мене тут чекають друзі, тебе, впевнений, теж хтось чекає. Хіба не так?
— Все так, — спокійно відповідаю, стискаючи ремінець своєї сумки. — Але я виходжу з твого автомобіля, і ми розходимось, як в морі кораблі. Зрозумів?
Не чекаючи відповіді, рішуче відчиняю дверцята й ступаю на тверду землю. Вдихаючи холодне нічне повітря, нарешті трохи заспокоююсь. Але внутрішній неспокій нікуди не зникає.
Тут, у цьому місці, мені зовсім не хочеться бути. Зовсім не так я уявляла цю ніч. Мій розум малював іншу картину: нашу з Марком зустріч, важливі слова, які б нарешті змінили все. Але він… Він зумів розбити все, що я берегла роками, лише одним байдужим поглядом.
Я стою, дивлячись на нічне місто, і відчуваю, як цей момент нагадує мені той, коли батько теж пішов із мого життя.
І знову, як тоді, я залишаюся зовсім одна, без захисту, змушена тремтячими руками натягувати на себе ту ж саму маску, щоб приховати біль, який розриває мене зсередини.
— Ну, нарешті! — чую гучний вереск подруги, який раптово відриває мене від моїх роздумів. Очі миттєво шукають знайомий силует серед натовпу молоді, що вирує перед клубом. І ось вона — Женя, наближається, і я відчуваю, як розслабляюсь. Видаю довгий видих, бо, нарешті, це щось важливіше за Дем'яна, що досі стоїть поруч, дратуючи мене своєю присутністю. От же настирливий тип!
— Що сталось? — запитує вона, і відразу в моєму нутрі розгорається буря: поєднання злості й безнадії. Ще один удар, який нагадує мені, що нічого не змінилось, і все повторюється знову.
— Нічого нового, Жень. Абсолютно нічого, — вимовляю я розчаровано, відчуваючи, як кожне слово виходить з мене наче тяжкий тягар. Женя обіймає мене так міцно, що аж боляче, і ці обійми хоч і приносять втіху, але вони не можуть заглушити внутрішнього болю.
— Щось вигадаємо, — чую її наївний оптимізм, і хоч він і намагається пробудити в мені хоча б маленьку іскру надії, я все одно сумніваюсь, що є шлях до порятунку.
Я посміхаюсь, але це більше схоже на зусилля, ніж на справжню радість. Обов’язково, кажу я собі. Я не здамся. Але всередині вже є сумнів, чи варто боротись далі. Що робити, коли навіть те, що ти прагнеш, розбивається об байдужість?
— Сонь.
— Хм?
— А що це за красень стоїть за тобою? — запитує вона, і я відразу відчуваю, як все моє нутро спресовується в маленьку грудочку гніву та роздратування.
Ловлю погляд Дем'яна, який спирається спиною на автомобіль і з цікавістю спостерігає за нами, ніби розважається.
Відверто кажучи, я навіть не знаю, як повинна представити його подрузі. Ніби й не хочеться цього робити, бо він вже занадто встиг нав'язати себе. Але схоже й не доведеться — наче відчуваючи, що ми знову говоримо про нього, Дем'ян підходить.
– Не познайомиш нас, мишко? – чую його знайомий голос.
Дем'ян оглядає Женю, і я бачу, як його погляд гуляє по її фігурі, чим ще більше мене дратує. Він виглядає задоволеним, а його інтерес виглядає лише як ще одна спроба захопити те, що йому не належить. Чомусь саме таким він і виглядає — той, хто завжди добивається свого і бере те, що створене не для нього.
Женя, з її холодним ставленням, анітрохи не зважає на це. Вона звикла до уваги, і чудово вміє її ігнорувати.
– Довго ще ти будеш роздягати її поглядом? — випалюю я, не стримуючи злість, і бачу, як він вигинає брову, ніби здивований моєю реакцією. Ще одна зухвалість.
– Охолонь, мишко. Ваша краса засліпила мене, не в змозі відвести погляду, — цілком серйозно промовляє, а його погляд раз за разом повертається до Жені.
– Блазень, — кидає подруга, і, не звертаючи уваги на це все, бере мене під руку, відводячи в клуб.
А у спину чути гучний та такий заразний сміх Дем’яна…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Занадто багато в мені, Дарина Міс», після закриття браузера.