Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

2. Шлях ДО її ДОму

Не вмикаючи світла, вона роззулась, позбулась своїх незручних підборів і видихнула з полегшенням.

— Як добре, — сказала до себе.

Добре було не тільки те, що ноги могли відпочити після довгого дня. Добре, що дім зустрів тишею. Добре побути наодинці. Після того, як цілий день пробула серед людей, вона потребувала трохи самоти. Часу на цю самоту, щоправда, залишилось небагато. Нехотя вона ввімкнула світло й подивилась на годинник. Соломія повернеться з танців години за дві. Володимир мав би бути вдома за годину-півтори, якщо ніщо його не затримає.

Стефанія примружилась, розминаючи плечі, і завагалась, як провести вільний час. Музика, келих вина і ванна? Чи плед, книга і гарячий чай?

Вона повернула голову до вікна, поруч з яким стояло її улюблене крісло. У шибки дрібно тарабанила вода, яку не назвати прямо дощем, але й на сніг не схожа — щось середнє між тим і тим. Стефанія згадала, яка паскудна на вулиці погода, й аж пересмикнуло.

— Чай і плед, — постановила.

Вона вимкнула світло у вітальні й навпомацки, керуючись тільки світлом ліхтарів, які зазирали у вікна, пішла на кухню.

Весь день вона моталась у справах. Презентація, видавництво, катедра… Вантаж цього дня, розмови, плани, якими була забита голова, — все повільно тануло в ароматі лавандового чаю, який наповнив кухню.

Стефанія з повнісінькою чашкою повернулася у вітальню, поставила чашку на столик і потягнулася, щоб ввімкнути торшер, у світлі якого любила читати. От лише не встигла, очі раптово засліпило світло фар з-за вікна. Вона зиркнула в шибку, автомобіль проїхав, освітивши чиюсь довгов’язу постать. Постать стояла прямо навпроти її вікон, через дорогу. Стояла, не рухалась, мокла.

— Хто це там?

Не вмикаючи світла, вона підступила ближче до вікна. Ліхтар світив кволо, але його жовтизни цілком вистачало, щоб роздивитися людину поруч. Тим паче то була людина, яку сьогодні вже бачила.

— Не може бути…

Стефанія похитала головою і швидким кроком попрямувала до дверей. Ввімкнула верхнє світло і вилетіла у веранду. Виходити на вулицю не збиралась, лише вхідні двері відчинила навстіж і зупинилася в їхній проймі.

Постать навпроти не рухалася хвилину чи дві, але вона не збиралася кликати, чекала. Чекала, аж доки мокрий дурний хлопець не ступив на її поріг. Його кроки були невпевненими, як для людини, яка викинула такий коник — чатувала під чужим будинком!

— Що ти тут робиш? — Стефанія була така зла, що й сама не помітила, як почала тикати.

Ян спробував випростати плечі, але вони надто тремтіли від холоду, щоб це легко вдалося. Мокре волосся обліпило його лоба, а губи посиніли.

— Не знаю, — відповів він і подивився прямо їй у вічі. Погляд мав такий, що Стефанію пробрало чи то жалістю, чи то жаром.

— Як ти дізнався, де я живу?

— Я їздив за вами весь день на таксі. Вибачте.

Вона склала руки на грудях. Вигнула брову, але Ян не ворухнувся, не вичитав у цьому поруху запитання, яке мало б звучати: “Ну і?”.

— Ненормальний якийсь… — Вона зітхнула й похитала головою. — Заходь. Ти мокрий, як хлющ.

— Дякую. 

Він мовчки поплівся за нею, скинув у передпокої свій пуховик, розрахований на сніг, а не на дощ. Роззувся і взяв капці, на які кивнула Стефанія.

Вона повела його у вітальню. Зупинилася, чекаючи, доки Ян покрутить головою і щось нарешті скаже по суті. А він натомість просто роздивлявся кімнату. Оздоба вітальні була, він сказав би, камерною. Класичною і від того холодною. Темно-коричневі меблі, софа з візерунчастою оббивкою, засклені шафи з книгами і керамікою… Лише в самому кутку під вікном він побачив справжню оазу — зручне м’яке крісло і круглий столик, на якому лежала книжка й парував якийсь гарячий напій. Але спочатку Ян, звісно, побачив чорне піаніно під стіною. Навіть марку впізнав — то було німецьке Blüthner.

— Ви граєте? — спитав, не зводячи погляду з інструмента.

— Ні. Не маю музичного хисту. — Стефанія повернула голову в бік піаніно. — Це примха мого чоловіка. На якійсь барахолці купив і реставрував.

Ян кивнув і нарешті знову подивився на неї.

— Вдень я, здається, не був переконливим. Я хочу попросити вас ще раз…

— Чекай. У тебе вода з волосся капає. Стій тут.

Стефанія розвернулась і кудись пішла. Він опустив голову й побачив на підлозі біля своїх ніг краплі води. На підтвердження її слів ще одна краплинка сповзла його волоссям, пролетіла повз очі й приземлилась на підлогу.

Доки Ян роздивлявся цю оказію, Стефанія опинилася знову навпроти, тільки стала ближче і всунула йому в руки махровий рушник.

— Витри голову. Може, в ній є що застудити.  

Її слова мали б звучати колюче, але сказані спокійно й просто, вони не нагадували образу. Він зміг лише подякувати і потягнутись по рушник. Стефанія смикнулась, коли холодні пальці хлопця торкнулися її руки. Вони, ці його пальці, були геть червоними, задубілими, не слухались. Ян зіжмакав рушник в них і підніс до волосся, але здавався геть незграбним, наче вперше оце таке робив — витирав голову чужим рушником. Втім, мабуть, так і було.

— Гм… Без шапки, без рукавиць взимку… Дай сюди. — Вона похитала головою, вихопила рушник назад. — Будь ти моїм сином...

Не договорила, красномовно залишаючи йому шанс самому здогадатися, що б зробила з таким сином. Натомість накрила його голову тим рушником і натхненно, зовсім не ніжно почала шурувати ним по Яновому волоссі. Шмат тканини був не таким вже й великим і періодично, коли мандрував на потилицю, відкривав погляду Яна обличчя Стефанії. Точніше, не все обличчя, лише її підборіддя і губи. Гостре, витончене підборіддя, яке перетікало в таку ж делікатну шию. Губи, розтулені рівно настільки, щоб утворити шпаринку, в яку можна було б пірнути язиком…   

— Не хотів би я бути вашим сином, — прошепотів, не встигши усвідомити, що каже це вголос.

Руки Стефанії завмерли, а тоді потягнули рушник вгору, відкриваючи погляду Яна її сині очі.

— Це чому ж?

Він набрався нахабства й чесності, щоб сказати:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍