Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

— Я застарий, щоб бути вашим сином. Хіба чоловіком міг би.

Вона кліпнула кілька разів, а тоді… розсміялась. Повернула обличчя вбік і тихо випустила з вуст кілька смішків.

— Сідай де-небудь. Зроблю тобі чаю.

Її голос став приязнішим, тож і йому полегшало. Ян розправив плечі. Не зрушивши з місця, дивився, як Стефанія виходить з вітальні.

Тільки коли її силует сховався з огляду, він повернувся і повільним кроком пройшовся по периметру кімнати. На хвилинку затримався біля столика, вдихаючи аромат лавандового чаю і розглядаючи обкладинку книги, що лежала тут-таки. То був “Степовий вовк” Гессе в оригіналі німецькою.

Ян присвиснув, подумавши про те, які серйозні книги читає ця жінка. Нарешті підійшов туди, куди його манило з перших хвилин, — до піаніно. Пальці так і тягнулися до кришки й захованих під нею клавіш. Але саме його перебування тут вже було вершиною нахабства. Торкнутися без дозволу чужої речі — перебір.

Тому він так і завмер на кілька хвилин, мовчки розглядаючи інструмент. Не помітив, що Стефанія вже повернулась.

Вона стояла у дверях і дивилася на нього. Чимось він нагадав їй приблудного песика — трохи нещасного, з жалісливим поглядом, в глибині якого ховається бешкетна іскринка. Готова була побитися об заклад: цей хлопець не такий вже й простий. У ньому є іскра. Ось зараз, коли його довгов’яза, але на диво пропорційна постать згорбилась над піаніно, цю іскру було особливо добре видно. Глибоко всередині він палав.

— Твій чай.

— Що? А, так. Дякую. Вибачте, замислився.

Ян узяв чай, і коли його тонкі й довгі пальці обплели чашку, Стефанія спіймала себе на тому, що задивилась. Вона відійшла, зупинилася біля вікна і провела поглядом велику краплю снігодощу, що стікав по шибці. Не казала нічого, слухала, як дивний гість сьорбає чай (зазвичай її дратував звук сьорбання, але цього разу чомусь насмішив). Чекала, що він доп’є, зігріється і нарешті попросить про те, що планував, а вона ще раз озвучить тверде ні.

Але він вирішив просити по-іншому, не так, як вона сподівалася.

— Це буде нахабно — якщо я попрошу дозволу зіграти?

Вона повернула голову, здивовано запитала:

— Граєш на піаніно? Я уявляла лідера рок-гурту з гітарою.

— Гітара, піаніно і трохи акордеон. Колись мріяв освоїти ще скрипку, але не склалось.

— Що ж… Зіграй. Воно мало б бути справним.

Його чашка легенько брязнула, опустившись на столик. Стефанія знову відвернулась до вікна. Збоку її постать здавалася незворушною, навіть лінивою чи задуманою. Але то тільки видимість. Бо насправді вона зосередилась на тому, що чула. На скрипі кришки піаніно, на звукові, з яким ніжки стільчика ковзнули по паркету, на перших нотах.

— Це піаніно чудове, — прошепотів Ян, не приховуючи захоплення в голосі.

Обережно він торкнувся кількох клавіш, випробував інструмент і залишився задоволеним.

А тоді полилася мелодія. Ніжна, мінорна, але раптом — настільки тоскна й урочисто-претензійна, що штормила душу, розривала зсередини. 

Спочатку Стефанія слухала мляво, водила поглядом по краплях на шибках, але Ян вчергове торкнувся клавіш, музика завмерла й різко пришвидшилась — і подих, погляд єдиної слухачки теж завмерли. Вона витягнула руку і глянула на тильний бік зап’ястя, що показався з рукава. Волосинки стояли сторч, вся шкіра була гусячою. І так не тільки на зап’ясті, Стефанія відчувала, що всеньке тіло — у сиротах, здавалося, вони виступили навіть там, де це біологічно неможливо — на долонях і стопах.

Вона завмерла з розтуленими губами. Слухала й забувала дихати. Мелодія, яку грав її несподіваний гість, діставалася самого нутра. Під неї хотілося плакати. І танцювати. Плакати і танцювати.

Музика потягнулася вгору. Наростала. Ноти здиралися до неба, вели до Абсолюту чи до нірвани, але раптом впали з висоти і завмерли. Замовкли різко, пожбурені додолу.

Й настала тиша, непорушна цілу хвилину.

— Що це була за мелодія? — Спитати ледь вдалося, так пересохло у горлі Стефанії.

На обм'яклих ногах вона повернулася до Яна, мазнула поглядом по його спокійному профілю. Він сидів, склавши руки на колінах, і дивився на клавіші.

— Не знаю.

— Як це — не знаєш?

— Її грала для мене мама. Ніколи не пояснювала, почула її чи вигадала сама. Вона називала цю мелодію музикою січня. Казала, що ось цей момент, — Ян швидко натис кілька клавіш, і піаніно коротко заволало, — звучить точно як мій крик при народженні.

— Ти народився в січні?

— В мене сьогодні день народження. — Зізнання прозвучало сумно і роздратовано.

— І скільки ж тобі виповнилося?

— Двадцять сім.

— Чудовий вік, щоб померти.

Стефанія склала руки на грудях, відвернулася до вікна. Ян прослідкував за нею і побачив усмішку, відображену в темній шибці. Й собі усміхнувся.

— Бажаєте мені приєднатися до Клубу 27? [Так говорять про музикантів, які померли у 27 років і серед яких багато визначних імен]

— Ну… це було б ознакою генія.

Ян мотнув головою, подивився на клавіші перед собою й задумано промовив:

— Здається, мені не судилося стати другим Джимі Гендріксом чи Куртом Кобейном. Бо до такого віку я принаймні мав би створити щось вартісне. Хіба що… ви допоможете?

Він підвівся. Закрив кришку піаніно і поклав долоню зверху. Вдивлявся у відображення Стефанії, і там, на темному склі, їхні погляди перетнулися.

Вона смикнула кутиком губ, вкотре за вечір повернулася до нього обличчям і наблизилась, зупинилась за крок.

— А ти нахабний. Люблю нахабних людей. Коли не доводиться напряму мати з ними справи.

Щось у її погляді, голосі, в манері триматися з ним змінилося. Ян виразно це бачив. Чи то почута мелодія, чи то розмова так подіяла, але Стефанія більше не здавалася незворушною.

— Вам не доведеться мати зі мною справи. Просто дозвольте використати ваш вірш, і я вам більше не мозолитиму очі.

Вона завагалась. Сумнів мозолив душу, але відмовитись від твердого рішення було не так просто. На її серці ще тримався ефект від почутої мелодії, і давати відповідь під цим ефектом було помилкою — зараз в пориві розчулення вона погодиться, а завтра він зі своїми рокерами напише на її вірші якесь похмуре туц-туц, від якого пов’януть вуха.