Читати книгу - "Наречена з дна озера сліз, Лідія Вікола"

5.

— Знаєш, це було досить креативне рішення, — усміхнувся він. — А твоя сьогоднішня вистава мені навіть сподобалась. Так, я був там, — відповів на мій здивований погляд. — Це було справді кумедно, але все-таки поясни мені: навіщо?

Сказати? Якщо скажу, гірше від того не буде. Хоча, куди вже гірше?

— Бо всі ці йолопи насправді не знають чого хочуть, — вирішила бути відвертою. — Їм здається, що вкоротивши собі віку, вони тим самим припинять свої страждання. Але ж це не так! Поки вони живі, у них завжди є вибір. А от у мертвих вибору немає.

— Тобі їх шкода? — здивувався шеф. — Чи ти таким чином намагаєшся виправити власну помилку?

Промовчала.

— Чим швидше ти відпустиш своє минуле, тим легше тобі буде примиритися з теперішнім.

«А ви? Ви теж забули і відпустили? І саме тому створили цю кімнату, в якій навіть древня примара може відчути себе живою?» — звісно, цього я вголос не скажу. Не варто засмучувати хорошу людину. Навіть якщо це і не людина зовсім.

— Гадаю, що це через прокляття, — сказала натомість. — Через нього я не можу забути минуле… Деколи мені здається, що я навіки застрягла у своїх спогадах.

«У спогадах, сумнівах, стражданнях і жалощах — як муха в бурштині.»

— Так вірно, про це написано у твоїй справі. І там навіть вказаний спосіб, що дозволить його зняти. «Допоки хтось не покохає тебе так щиро, що згоден буде пожертвувати собою, щоб врятувати тебе від прокляття», — процитував він фразу, яку вже давно встигла зненавидіти.

Якщо ніхто не кохав мене за життя, то хіба є надія, що хтось полюбить після смерті? Це прокляття зі мною навічно.

— Це… тобі дуже важко? — обережно запитав шеф.

— Я вже звикла, — це була майже правда. Насправді — не те щоб звикла, а швидше змирилась. Але досить того, що мене жаліє Водяник. Жалощів від шефа я б не витримала.

— А ти ніколи не замислювалася над тим, що енергія пропащих душ могла б надати тобі сил для боротьби з прокляттям? Може варто ненадовго поступитися принципами і спробувати?

— Моє прокляття забирає всі сили. Я можу випити десяток душ, але не отримаю з того ні краплі енергії. — Оце якраз було правдою, але навіть якщо б ні — хіба б наважилась загубити чиюсь душу заради короткочасного полегшення? Відповіді я не знала.

— Неприємна річ. Як ти його підчепила?

Як-як? Хіба важко здогадатися?

— Покохала… і зробила дурницю. Тепер я тут, без можливості це виправити.

— І досі кохаєш? — запитав шеф ледь чутно.

Що? Як він міг до такого додуматися?

— Вибач, — схвильовано додав він. — Це було досить неввічливо з мого боку. Я не хотів тебе образити.

— Не переймайтесь, я не образилась, просто здивувалась. Хіба можна так довго кохати того, хто тебе зрадив? — відчувала, що мої слова звучать занадто пафосно, але мені хотілося поділися тим, про що так багато думала. — Завдяки прокляттю я досі відчуваю весь свій біль і розпач так, ніби це сталося вчора. Тоді здавалось, що Смерть зможе подарувати мені спокій. Але я помилилась. Тепер, коли познайомилась з Нею особисто, то бачу, що Вона досить скупа на приємні подарунки. Смерть не вирішує проблем живих, тепер я знаю про це напевне.

— То ж тепер ти застерігаєш інших від цієї ж помилки? — здогадався шеф.

Кивнула. Не зовсім так, але хіба поясниш комусь, що для мене спостерігати як хтось намагається себе вбити і при цьому нічого не робити — це майже те саме, що і власноруч натиснути на гачок?

— Так все-таки, що нам з тобою робити? Є хоч якісь ідеї?

— Як варіант — можете перевести мене до Водяника, — несподівано навіть для самої себе запропонувала я.

— Що? — Шеф здивувався не менше.

— Він давно мене до себе кликав. То ж, якщо ви не проти, піду до нього в русалки. Може принца якогось врятую, він закохається в мене і зніме прокляття. Щоправда, я співати не вмію… Як гадаєте, принц може мене полюбити, якщо я йому не заспіваю?

— От мені ця масова культура! Навіть сюди пробралась, — фиркнув шеф. — Русалки нікого не рятують і пісень не співають. Вони лоскочуть. До смерті. Впораєшся?

Похитала головою.

— Так я і подумав. Але залишимо це як запасний варіант, якщо стане геть важко. Але ти мене здивувала, — похитав він головою. — Водяник? А я все гадав — як він тебе у своє озеро пустив? Раніше тільки русалкам там жити дозволялося.

— Ніхто нікуди мене не пускав, — пробурчала я. — Це моє озеро, а не Водяника. Я сама його виплакала.

— Як це виплакала? Ніколи не чув про таке.

— А я у цьому світі ніколи не бачила таких кімнат, як ця. Але ви створили її для себе, а я — озеро. Мені там затишно.

— А тут? — Всього декілька хвилин тому я уникала його погляду, а зараз сама не могла відвести від нього очей.

— І тут затишно. Люблю бібліотеки, — відповіла тихо. І дивуючись власній сміливості додала, — А можна мені позичити якусь книжку?

— Вибач, але ні, — похитав головою шеф.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍