Читати книгу - "Захоплення світлого серця , Зоя Кіт"

Вона пирхнула, її очі блиснули веселощами.  
— Оце спробую на корті, — кинула вона, її тон став зухвалим. — Але попереджаю: я досі б’ю м’яч, як стерво. Твоя ж цитата.  

Він розсміявся — гучно, тепло, його рука легенько штовхнула її в плече.  
— Пам’ятаю, як ти гатила в сітку, — відповів він, його голос став нижчим. — А потім гавкала на мене, щоб я вчив краще.  

— Бо ти дратував, — парирувала вона, її очі звузилися від сміху. — Стояв за спиною і шепотів, ніби я твоя найкраща учениця.  

— А ти й була, — сказав він, його голос став хрипким. — Тільки з характером. Досі пам’ятаю, як ти ледь не заїхала мені ракеткою.  

Зоряна закотила очі, але її губи розтягнулися в усмішці.  
— То ти сам підставився, — відповіла вона. — Думаєш, цього разу я влучу хоч кудись?  

Він підморгнув, його рука затрималася на її плечі на мить довше, ніж треба.  
— Влучити можеш у мене, — сказав він, його погляд став палаючим. — Але я готовий ризикнути. Ти ж знаєш, я люблю, коли ти злишся.  

Її рука легенько вдарила його по грудях, і він схопив її зап’ястя, затримавши на мить. Їхні погляди зустрілися — гарячі, заряджені тією енергією ще з першої зустрічі. Вона відчула, як тепло його пальців обпікло шкіру, і її подих став трохи глибшим.  

— Ти занадто самовпевнений, — сказала вона тихо, але її голос тремтів від сміху й чогось ще.  

— А ти занадто гаряча, — відповів він, відпускаючи її руку, але його очі все ще тримали її в полоні. — Інакше б я не повернувся.  

Вони сиділи ще кілька хвилин, перекидаючись жартами й спогадами, але під цією легкістю ховалося щось невловиме, що змушувало її пульс прискорюватися. Вадим розповідав про нову фабрику, про клопоти переїзду, але її думки раз у раз поверталися до Максима — до його гнівного погляду, до того, як він грюкнув дверима. Вона знала, що він злиться, але не могла зрозуміти чому. Чи могла?  

Коли Вадим підвівся, щоб піти, він затримався біля дверей, обернувшись до неї.  
— То до вечора на корті? — спитав він, його голос був м’яким, але з ледь помітною ноткою виклику.  

— До вечора, — відповіла вона, її очі блиснули. — Але готуйся мене вчити з нуля. Бо я все забула.  

Він усміхнувся, його рука легенько торкнулася дверної ручки.  
— З нуля — це я люблю, Зоряно. Тільки не гавкай на мене цього разу.  

Двері тихо клацнули за ним, і Зоряна залишилася одна. За вікном хмари густішали, обіцяючи дощ, але в її кабінеті повітря гуділо від жару, що залишився після їхньої розмови.