Читати книгу - "Рааріанець. Сказання про Юхао, Urij Morozow"

Вогник у масляній лампі колихався наче колосок пшениці на вітру. Юхао пустив дим прямо на неї й задумливо розглядав як той обіймає скло, а потім розчиняється у повітрі кольору глини.
Шал теж дивися на все це крізь щілини у примружених очах.
— Та… — потягнув нежук. — День у тебе дійсно прям дуже. Мрець, чанар, батька спустошили, сам елху провів ще й ця… пригода в сукні. Тре буде зранку глянути шо там з парканом і скільки яєць бісота перевела. А, ну й так. На сніданок яєчня, як ти зрозумів. Бо куди їх вже?..
— Та зрозумів, — прогундосив часій шмаркаючи носом. — З парканом я тобі допоможу.
— Хех, — Шал усміхнувся. — Ясна річ. Аби не ти він був би цілий. Ой… Так, а шо від тебе хотів той саґґарник? Ти ж здогадуєшся він і мрець біля Зеленого можуть бути якось той, ну…
— Та здогадуюся, — прохрипів Юхао і знову пустив дим, — але ж доказів немає. І чанар, пан посол. Послам просто так приписувати вбивство дурна річ. Самому зашморг на шию кинуть у разі чого. Правда якщо мені накинуть, то повтікають самі, але то вже така річ. Мабуть, стовп скоріш оберуть, десь подалі від всіх, щоб жовтий мій до кінця віків на самотині бовтався.
Останні слова Юхао супровів жестом показуючи мундштуком люльки як невидиме щось літає у повітрі.
— Ні, — продовжував, — неодмінно треба докази. А їх немає. Саґґаряче гівно йому не припишеш. Хіба що щось у скринях було, але то вже діло вартових. А казав він якусь дурню, якщо чесно. Каже, що хотів взяти собі старого, і дослідити як Прокляття Звіра проходить. Наче в нього навіть дозвіл на це є. Але той дозвіл він мені чомусь не показав, а показав мішечок золотих номі. Мабуть, за дурного мене тримав. Хоча на дурних ні він, ні я, наче не схожі. Тому й дивно. Ще й якісь некротські сувої згадував.
— Чиї сувої? — не зрозумів Шал.
— Некротські. — повторив Юхао. — Налий ще медовухи, добре?
— Це завжди добре.
Шал піднявся, пішов у сіні, там взяв ще одного глечика із медовухою. Приніс, всівся, розлив. Сам випив кілька ковтків. Мовив:
— Їсти тепер хочу.
— А є шо? — запитав часій.
— Нема. — звітував товариш. — Я тут із вишнею цілий день продовбася, забув що ти маєш приїхати.
— А сам шо ж нічого не готуєш?
— Та готую бува. Дай люльку.
Юхао дав. Шал затягнувся, закашлявся, віддав назад.
— Тьху, але їсти тепер не хочеться. Кхе, кхе. Так шо там за сувої?
Юхао сам затягнувся, ще відпив меду.
— Чув за Ніксанську чуму?
— Щось чув, — невпевнено відповів нежук. — Але не заглиблювався.
— Та ти тільки у картоплю заглиблюєшся, — усміхаючись проговорив часій.
Шал теж усміхнувся.
— З картоплі є зиск, з тої чуми зиску ніякого.
— Не згоден, але діло твоє. — Юхао спустошив кухоль, забив ще тютюну. Заговорив: — П’ятдесят років тому…