Читати книгу - "Рааріанець. Сказання про Юхао, Urij Morozow"

Невиліковні захворювання

"Ніксанська чума, — хрипів архіваріус дмухаючи люльку, — явище жахливе і маловивчене. Напевне відомо лише те, що вона сталася не так давно, тридцять сім років тому у 903 році після Потопу корінних і за рік — спустошила ціле плем'я. огиді ж що з того племені виникли горя принесли хіба хто порахує. Від тоді, на південному сході материка Лангам… Ерік, де він знаходиться, покажи.
Ерік піднявся, дійшов стіни позаду архіваріуса на якій була намальована мапа Раару, показав пальцем на великий обрис суші вгорі.
— Не погано. Щось таки закарбувалося. Сідай.
Ерік пішов, сів на траву поруч із іншими.
— Отож на південному заході Лангаму, ось тут, — тепер сам архіваріус ткнув пальцем у малюнок на стіні, — є така місцина як Багряний край. Від іншого Лангаму він відділений Стіною, — стіна теж була намальована, тому безрайший провів пальцем точно по темній смужці, — а Імперія граничить із ним уздовж Чорних боліт. Ось тут. На південному сході. Там Стіни немає, бо там вона і не потрібна. Жодна істота більша за щура ті болота не подолає. Хіба що летюча, але тим створіння і Стіна перешкоди не становить. Тому, я б радив вам бути уважним до неба, часом там не тільки хмари й ластівки трапляються, може і огидь літати. Звісно, наші вартові стережуть небо, але надто велике воно і їх ніколи не вистачить, щоб слідкувати за ним всім. Так Юхао?
Юхао опустив руку, проказав:
— Я ніколи не чув, щоб у нас в селі було летюча огидь.
— Часій не має бути дурним і наївним, запам'ятай це, хлопче, — невдоволено мовив архіваріус. — Те що ти не чув і не бачив взагалі ні про що нікому не каже. Скільки ти років живеш? П'ятнадцять? Я живу більше твого втричі, і теж не бачив огиді, але я читав звіти, я читав сувої, я читав листи з інших міст. Просто запам'ятай, що до неба треба бути уважним. І більше не перебивай мене не обдумавши питання, бо будеш покараний. Це стосується всіх. 
Архіваріус витримав паузу допоки не побачив що ті всі стверджувально закивали головами.
— Гаразд, — безрайший хрипів далі пускаючи дим, — із цим ми розібралися, а що ж до некротів то майте на увазі, якщо ви десь зустрінете алюда цього племені, він дуже низький, на кулак нижчий немиша, знайте, згідно з сорок п'ятим сувоєм про закони Об'єднаних земель ви маєте повне право й обов'язок вибити його. Це зрозуміло?"

***

— І чому некротів треба вбивати? — Шал насупив темні брови в яких потрошку з'являвся райш хітину. Старів, друг, старів…
Юхао зупинився переказуючи йому лекції архіваріуса і чомусь потупився у темне небо із цятками зірок і маленьким, найменшим серед інших, синім місяцем.
— Чумою назвали раптове Прокляття Звіра якому стали піддаватися некроти Лангаму, — промовив часій після паузи, — Причому всі, в незалежності від віку: діти, юнаки, дорослі, — абсолютно всі. Такого ніколи не було до того, і дяка Прабатьку, ніколи не траплялося після.
— Аааа, — затягнув нежук не дав Юхао продовжити, — то он воно шо за свято День третій Третього тижня Самотньої Луни. А я ж і думаю, шо за день такий, шо всім сумним ходити треба. А то виходить по некротам чорного рушника селами носять. Тьху, ти. Правду кажуть: скільки яму не копай, а завжди далі є. І як ти то все в голові тримаєш, га?
— Я там вишні і картоплю не тримаю, то ж і місце є, — Юхао усміхнувся, Шал відповів другу тим же. — Гаразд. Я спати.
— Ти іди, а люльку залиш. Ше покурю.
Юхао кивнув. Лишив на столі люльку і мішечок із тютюном. Сам виліз на піч, ліг на живіт, обійняв подушку. Він заплющив очі, вже намірився поринути у світ назаї, як раптом Шал запитав.
— Чуєш, Юхао?
— У-у? — вирік часій груддю.
— А у тої злодюжки Багатоногий який був?
— А що?
— Та думаю, раптом зелений, то може і не треба було її хапати. Я б сам схопив.
— Ха. І одружився, б… — пробурмотів Юхао в подушку
— Та може…
— Синій був.
— А, ну тоді байдуже.
— Собаку заведи, щоб не лазили, — пробурмотів часій.
— Угу..
Більше Шал не говорив, тільки дим пускав, а Юхао таки провалися до світу назаї.
Тої ночі там було пусто. Мабуть, вистачило насиченого дня, аби Юхао снів не побачив. А тільки темряву. Швидку, і таку, яку зранку не згадати.

Шал, ще спав коли Юхао прокинувся. Часій пішов до кухні, понишпорив по глечиках, знайшов, що шукав. Він випив кухоль води, а потім пожував знайденого лаврового листу. Треба було трошки збити запах похмілля. Що часії випивали знали всі, робота тяжка, треба часом відпочити. Проте ходити селом і тхнути перегаром то моветон. А на елсі тим паче. У алюда останні миті життя, і навряд йому до вподоби буде захмелілий храмовник. За таке могли і з Храму вигнати, якби хто пожалівся. А безрайшому виродку у світі місця немає. Навіть гівно за конями не дадуть прибирати. Можна звісно в розбійники податися, бували випадки, проте варта до таких ще зліша. З живого безрайшу шкіру зріжуть. Ще й тупим ножем. Ну, гаразд, не зріжуть, але до стовпа приб'ють неодмінно. Ні. Храм це честь для виродків і єдиний шлях в житті. Берегти його треба. Якщо в тебе жовтий, то таке буття на Лангамі. А ще десь, то ще десь. Туди ще треба потрапити. Хоча, якщо вірити сувоям, то краще ніж тут ніде нема.
Юхао спустошив кухоль, після пожував лаврушку, умився, вийшов тихо зачинивши двері.

Часій стояв біля сараю і мружив очі. Проте не від сонця. Він дивився, як в траві сиділа вчорашня злодюжка і лагодила плетений паркан. Сказати що Юхао був здивований, не сказати нічого.
— Це що жарт? — мовив він єдине, що спало на думку.
Дівчина нецвітка зиркнула на нього з під гострих зелених брів, гарними зеленими очима і кинула.
— Стули. Бач, занята. Тьху. Як вони це роблять?
Вона кинула на землю суху лозу, сіла руки в боки.
— Руками, — відповів часій на очевидно риторичне питання.
Він отримав другий зневажливий погляд у свій бік. Проте злодійка промовчала цього разу. Лиш зітхнула і знову взялася за спроби.
Юхао запалив люльку маленьким скельцем, пустив дим. Він всівся поруч дівчини, от просто на траву біля дороги. Сперся спиною на вцілілу частину паркану.
Співали пташки, дув вітерець. Здалеку доносився важкий скрип млина, десь витягали воду з колодязя, десь ще далі хтось сварив безхмарне небо.
Ранок в селі був гучним у порівнянні із ранком у Храмі. Гучним, проте чомусь ріднішим. Хоча тут Юхао прожив куди як менше ніж у келії. 
— Слухай, — злодійка зупинилася. Вона гризла великий палець намагаючись витягнути з нього зачіпку. — Ти вмієш це робити?
— Що? — Юхао зустрівся із нею поглядом і зрозумів, що його очі якось дуже легко приклеюються до очей злодійки. До очей, лиця, обрисів. Часій пустив маленьку сизу хмаринку додав: — Плести паркани?
— Танцювати, — їдко кинула зеленоока. — Так плести паркани. Ти ж наче розумник, а говориш як ідіот.
Вона теж його розглядала. І одяг, і капелюх. І темне густе волосся, і сірі очі. Жовтого особливо не розглядала, хоча зазвичай от саме на це алюди й звертали багато уваги.
— Ні, не встиг навчитися.
На її шиї була смужка запеченої крові. Її гостре підборіддя було задране вгору, наче навмисно, щоб Юхао бачив слід своєї провини. Або досягнення, хоча дівчина явно приписувала їм перше.
— Ну і дурень, — приснула зеленоока і піднялася, — А був би з тебе зиск. Так, — вона дивилася на нього згори вниз, він дивився на неї навпаки. — Паркан не лагодиться, а я голодна. Шию ти мені порізав, яєць поїсти не дав, давай шось інше.
— З якої такої радості? — надто рівно і з обережною усмішкою запитав Юхао. — Ти мені ледве ніс не зламала.
— Мамці поплачся, — театрально мовила злодійка. — Второпав?
Часій усміхнувся, встав, затримав погляд на її очах, ох важко було від них відчепитися, зітхнув, сказав: іди за мною.
Злодійка пішла. І всю дорогу до шинку казала у його бік образи, але досить милі, якщо не заглиблюватися. Чи то можливо Юхао після життя у Храмі, елх і армії вже не міг реагувати на них гостро і не брав їх глибоко в назаї. Мабуть. Прабатько один знає, та нікому скаже. Нікому і ніколи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍