Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 5: Гостя, про яку знали заздалегідь

— І ще одне, — задумливо додав він. 

— Я дуже не раджу тобі шукати Ворона, як ти тут зібралась. Він не відмовляється від того, що вважає своїм. Тож забудь про свою дурну ідею. 

Я ошелешено ахнула: 

— Ви що, знайомі з ним? 

Раймонд повернувся до мене й з тією самою усмішкою, яку я вже встигла зненавидіти, відповів: 

— Ну... Можна й так сказати. В певних колах вищого товариства хтозна з ким зустрінешся.

 Я завагалася: варто розпитувати про цього Ворона далі? А що як Раймонд видасть мене йому, ще й перев’яже святковою стрічкою? Йому точно не можна довіряти. По суті, він єдиний, хто міг би пролити світло на особу цього таємничого Ворона, але зараз я не хочу чути про нього ані слова. 

Урешті-решт, саме він — причина всіх моїх негараздів.

 Раймонд продовжив: 

— Зараз за тобою прийде Клариса. Бар'єр з кімнати я зняв, тож ти можеш вільно пересуватись у будинку. Але поки що покидати його заборонено. Це зрозуміло? І як він усе встигає? Я не помітила, щоб він навіть на міліметр зрушив з місця. 

Я кивнула на знак згоди й щиро сказала: 

— Дякую вам! Не знаю, як вас віддячити, але я старатимусь з усіх сил, от побачите! Ви не пошкодуєте, що взяли мене! 

Його ліва брова піднялася, і він насмішкувато відповів: — Упевнений, що придумаю, як саме ти зможеш мені віддячити. Чекатиму з нетерпінням, крихітко Ізабелла. Я відчула, як заливаюся рум’янцем аж до самих брів. Як йому вдається бути таким серйозним і страшним, а вже за мить змушувати мене червоніти, наче школярка? 

Хотілося кинути йому якусь колючку, але в кімнату зайшла Клариса:

 — Ви кликали, пане ректоре?

 Поки він щось тихо їй говорив, я відчула, як на мене, накочується важка втома. Сталося так багато за останні два дні, що я була готова впасти просто тут і заснути. 

— Ходімо, дитинко, — до мене доторкнулися лагідні руки Клариси, — я покажу тобі твою кімнату, й ти ляжеш відпочити. 

Вона повела мене з кімнати, обнявши за плечі, й шепотіла якісь заспокійливі слова. Біля самого виходу я озирнулася й поглянула на Раймонда. Він і далі стояв біля каміна, пильно дивлячись у полум’я, з руками в кишенях, мабуть, обмірковуючи, як завтра навантажить мене роботою. Тіні від вогню стрибали на його обличчі, надаючи йому зловісного вигляду.

 — Пане ректоре, — тихо покликала я його.

Він повернув до мене голову. 

— Скажіть, як вас звати? Як мені до вас звертатися? Він ледь усміхнувся:

 — Ах так, я ж не представився належним чином. Мене звати Раймонд Дейлар. А звертатися до мене можеш так, як уже зробила — «пан ректор». 

— Рада знайомству, — відповіла я, трохи злукавивши. Звісно, великої радості я не відчула, але що ще мала сказати? Нічого, звикну. Роки, проведені під одним дахом із мачухою, навчили мене витримці — після неї мені вже ніхто не страшний. 

— А мені як приємно, крихітко Ізабелло, — відповів ректор низьким хриплим голосом, не звертаючи жодної уваги на присутність ще однієї людини. 

— Щиро сподіваюся, що не пошкодую про своє рішення. Зрештою, усе це обіцяє бути дуже цікавим! 

Я не встигла обуритися черговим двозначним натяком, як Клариса м’яко підштовхнула мене до виходу. Повернувши у коридор ліворуч від кімнати, ми пройшли його до самого кінця й опинилися перед широкими сходами, що вели нагору. Я ледве переставляла ноги, ніби в них налили свинцю.

На другому поверсі Клариса повела мене до правого крила будівлі. Тут було красиво: стіни, як і на першому поверсі, були оздоблені дерев’яними панелями кольору червоного дерева, а світильники у вигляді свічок випромінювали тепле затишне світло. Деколи траплялися підлогові горщики з пишною зеленню. Обабіч довгого коридору виблискували ручки дверей до житлових кімнат.

 — Тут живу я, Освальд, кухарі, бібліотекар і викладачі, — щебетала Клариса. 

— На третьому поверсі кімнати пана ректора та високоповажних гостей академії. Ти житимеш зовсім поруч зі мною. От побачиш, тобі тут дуже сподобається!

 Вона зупинилася перед однією з кімнат, дістала з кишені довгого ключа з вигадливим брелком, відімкнула двері й першою впустила мене всередину. Я несміливо зайшла, почекала, поки Клариса ввімкне світло, й озирнулася. Моє нове житло здалося мені розкішним!

 

Кімнатка була невеликою, але дуже затишною: на стінах бежеві шпалери з приємним візерунком з перехресних бордових ліній, темно-коричнева лакована дерев’яна підлога й велике вікно, наполовину прикрите важкими золотисто-бежевими шторами. Біля стіни стояло ліжко, яке здалося мені надто великим для однієї людини. 

Ліворуч — маленький туалетний столик із дзеркалом і пуфиком, праворуч — широкий письмовий стіл, зручний стілець і вузька шафа для одягу.

 У протилежному кутку виднілася ще одна дверцята. 

— Це твоя власна ванна кімната, — пояснила Клариса. — Як бачиш, тут є все необхідне. Вмийся, а потім спускайся до мене на кухню, я нагодую тебе, а там і відпочинеш. Зранку з усім розберешся. 

Вона вклала мені в руку ключ від кімнати й тихо вийшла, нечутно зачинивши двері. Моя сумка вже була тут, на щастя, вона не так сильно промокла, як я. Розвісивши свій скромний гардероб у шафі, я подалася до ванної.

 Хтось дбайливо залишив мені засоби гігієни: шматок рожевого мила, шампунь, мочалку, тюбик зубної пасти й новеньку зубну щітку в упаковці. На гачках висів банний халат і три рушники різного розміру. 

Я з насолодою прийняла душ, енергійно намилюючись, ніби хотіла змити з себе всі пережиті за день неприємності. Нашвидкуруч висушивши волосся й одягнувши суху чисту сукню, я вийшла з кімнати та вирушила на пошуки кухні. Трохи поблукавши першим поверхом, я нарешті потрапила куди треба. 

Смачні запахи привели мене до великої їдальні з круглими столиками. Стільці були складені в кутку. 

— Усі вже повечеряли й розійшлися по своїх справах, — почула я голос Клариси. 

— Проходь швидше на кухню, я тебе нагодую, бідне ти дитя. 

У її голосі було стільки тепла, що я мимоволі згадала маму. Вона померла, коли мені було лише п’ять років, але я й досі пам’ятаю її лагідний голос і дбайливі, ніжні руки. Очі зрадницьки защипало, і я розлютилася на себе: ну скільки можна плакати? Цілий день лише те й роблю, що ридаю. Зібравшись із силами, я пішла за Кларисою на кухню. Посередині стояв великий дерев’яний стіл, на якому був таця, прикритий кришкою. По стінах розміщувалися плити для готування, кілька роздільних столів, а над ними висіла кухонне начиння. Їжа була простою, але неймовірно смачною: м’ясний гуляш із ніжною запеченою картоплею. Я й не помітила, як з’їла все до останньої крихти — настільки зголодніла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍