Читати книгу - "Скоґландія"

лягавих псів. Є лиш одна така людина. Дурні ми були, що не здогадалися про це раніше. Тоді б ми, певна річ, усе ж таки не відмовилися від охорони.

— Це твій син, Ліроне! — кинув Норлін. — Собаки слухаються лише Йоаса! Тож не заперечуй, не марнуй нашого часу! Ярвен викрали ви, а з репортером ти хотів зустрітися для того, щоб розповісти всю цю історію й показати Ярвен. Ти все ще сподіваєшся й на півдні підбурити людей проти мого нового закону!

— Ну?! — гримнув Больштрем. — Де вони?

Лірон мовчав.

— Послухай, Ліроне, — промовив Больштрем, — у нас лишилося не багато часу, і ми не маємо наміру гаяти бодай хвилину. Сподіваюся, тобі не треба пояснювати, що заговорити — у твоїх-таки інтересах.

Лірон кивнув головою й відказав:

— Погрожуєш. — Губи в нього пошерхнули й лущилися, він ледве вимовляв слова. — Невже ти й досі не знаєш мене, Больштреме?

— Ні в якому разі, Ліроне! — заперечив Норлін. — Ти нас не так зрозумів! Певна річ, ми тобі не погрожуємо! У Скоґландії нікого не катують. Ми лишень сподіваємося, ти збагнеш, що це в інтересах усього народу…

— Ох, Норліне, — всміхнувся Лірон, — ти завше плутав власні інтереси з інтересами свого народу. Ти сплутав навіть свій народ, Норліне.

Віце-король ударив. Голова в Лірона хитнулася з одного боку на другий, потім навпаки.

Больштрем звів брови й промовив:

— Скільки тобі ще нагадувати, Норліне, щоб ти вчився тримати себе в руках?

* * *

Цілий день Йоас снував у повітці туди-сюди. Шлунок у нього так бурчав, що Ярвен чула це навіть тоді, коли хлопець відходив у другий куток повітки. І дивувалася, що самій їй їсти й досі не хочеться.

Крізь вузеньке віконце над дверима досередини ледве проникало світло. На віконці висіло, нагадуючи довгі, подерті, давно не прані гардини, павутиння, на якому осів порох десятиліть. У цих сутінках Ярвен раз у раз засинала.

Прокинулася вона від того, що хтось легенько поторсав її за плече.

Перед нею, допитливо дивлячись їй у вічі, сиділа навпочіпки Малена.

— Дякую, що не виказала нас, — промовила вона; проте в її погляді Ярвен побачила невпевненість і колишню недовіру. — Ти запросто могла б нас продати, навіть не раз.

Від учорашнього ранку Ярвен уже не доводилося плакати: ні тоді, коли вона питала себе, що з нею зроблять викрадачі, ні згодом, коли вони всі троє втікали через протоку. Здавалося, всі її почуття від неї відділила якась скляна стіна. Ярвен усвідомлювала, що, власне, мала б відчувати страх чи розпач, а натомість її охопила лише глибока байдужість.

Ту скляну стіну на друзки розтрощила своєю щирістю Малена. По щоках у Ярвен потекли сльози, і нараз вона збагнула, в якій безвиході опинилась. Обом її супутникам небезпека загрожувала лише з боку віце-короля і його людей, і коли ці двоє втекли від них і тепер були в безпеці — себе Ярвен не могла відчути в безпеці ще довго. Їй не довіряли й бунтарі.

— Чого ревеш? — роздратовано кинув Йоас. — Хіба ми тобі щось зробили? Як ти, власне, гадаєш, що твої люди з нами вчинять, якщо злапають? А як ти гадаєш, що вони саме в цю хвилину витворяють з Ліроном?

Ярвен заридала.

— Її вини в цьому немає! — сказала Малена. — Принаймні вона нас не виказала. — І знов оцей невпевнений, допитливий погляд.

— Та вже ж, тепер ти раптом перекидаєшся на її бік! — вигукнув Йоас. — Тільки через те, що вона твоя….

— Ні! — відповіла Малена. — Я на її бік не перекидаюсь! Але ж може бути й так… — Вона звела очі на Ярвен і спитала: — Чому ти не закричала? Чому не спробувала втекти, а попливла разом з нами до човна? Не спробувала жодного разу! Адже ми не мали б жодних шансів…

Ярвен схлипувала так, що аж плечі здригалися. Нарешті втерла другим боком долоні обличчя, на повні груди вдихнула й прошепотіла:

— Я так їх боялась! Я саме збиралася була… Тоді, коли ви мене викрали, я однаково саме збиралася була втекти. Тільки не знала, як обминути собак.

— Ще б пак! — засміявся Йоас. — Цього не знає ніхто! Крім мене, звісно. Коли ми жили ще в замку, я був з ними щодня: годував їх, балакав до них, грався. «Ніхто не знає, коли це може знадобитись», — казав Лірон. Він готувався до цього ще тоді. Але мені й самому було з ними цікаво, славні собацюри!

Виходить, колись Йоас жив у тому замку, ось звідки він знає Малену! Але чому це Йоас і Лірон, двоє північних скоґландців, двоє бунтарів, жили в королівському замку?

— Собаки радше накинуться на Больштрема, — сказала Малена, —