Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

більшим, сильнішим, товстішим (і старшим) за інших коників. Мері, якому ті інші й належали, не давав їм ніяких прізвиськ, одначе на нові, які їм дав Том, вони відгукувалися до кінця свого життя. Бомбадил підкликав коників одного по одному, а вони перейшли через пруг і стали рядком. Потім Том уклонився гобітам.

— Ось вам ваші поні! — сказав він. — Якщо добре мізкувати, то ці коники малі краще чують (нюхом чують), ніж гобіти мандрівні. Ви ускочили в халепу, вбігли в неї сторчголов, а вони її відчули й по підмогу враз рвонули в бік потрібний, гей, мерщій. Господарі, їм пробачте, бо, хоч вірні в них серця, їм не до снаги здолати жах перед Могильним Духом, — надто темна з’ява ця. Гляньте лиш: конячки поруч і принесли весь вантаж!

Мері, Сем і Піпін перебрались у запасний одяг, що був у їхніх клунках, але невдовзі їм стало дуже гаряче: не маючи нічого іншого, гобіти змушені були натягнути на себе деякі товсті й теплі речі, які взяли зі собою з огляду на наближення зими.

— Звідки взявся той старий коник, той Товстун Гриб? — запитав Фродо.

— То мій поні, — відповів Том. — Мій чотириногий друг він, хоч нечасто я на ньому досі верхи гарцював, але сам Товстун нерідко в синіх далечах далеких вільно десь собі блукав і між пагорбів гуляв. Поні ваші в мене в стайні з ним, либонь, заприязнились, а в цю ніч жаску й холодну знову вчули його запах, притьмом кинувшись до нього. А вже він їх тут, гадаю, і розрадив, і потішив, страх їм розігнав словами. Але зараз, веселуне Грибе, конику мій вірний, Том старий на тебе сяде і подасться в дивні мандри. Гей-гой! Гобіти, він з вами їде, щоби ви, малі невдахи, зі шляху, бува, не збились, до дороги вас доправить. Тож йому потрібен поні, гомоніти-бо із кінним, коли сам чвалаєш пішки, — то таки не вельми легко.

Почувши це, гобіти зраділи і довго дякували Томові, а він засміявся і відказав, що через те, що вони так швидко знайшли неприємності на свої голови, тепер він не заспокоїться, доки не виведе їх безпечно за межі своєї землі.

— Клопотів я маю безліч, — сказав він, — маю співи і роботу, і гуляння, й розмовляння, та ще й мушу наглядати за цим тереном розлогим. Том не годен вас щоразу із халепи виручати, відчиняти різні двері та шпарини у вербі. Том про свій дім має дбати, де на нього Золотинка вже чекає при столі.

Сонце світило ще досить низько, себто була приблизно дев’ята чи десята година, і гобіти згадали про їжу. Востаннє вони їли напередодні, ополудні біля вертикального каменя. Тож тепер поснідали рештками того провіанту, яким їх спорядив Том і який було призначено для вчорашньої вечері, а ще тим, що Том прихопив зі собою нині. Їжі було небагато (з огляду на гобітів і на обставини, в яких вони опинилися), та їм таки істотно поліпшало. Доки вони снідали, Том піднявся на могильник і оглянув скарби. Більшість із них склав на купу, що блищала й іскрилася на траві. Він наказав скарбам лежати на тому місці, де до них «вільно дістатися всім шукачам, птахам, звірам, ельфам і людям та всім добрим істотам»; отак із кургану було знято закляття і розпорошено у просторі, й жоден Дух уже не міг вступити в нього. Собі ж Бомбадил вибрав із тієї купи брошку, ограновану блакитними камінцями різноманітних відтінків, схожими на квіти льону чи на крила блакитних метеликів. Він довго дивився на неї, зворушений якимось спомином, потому похитав головою і нарешті мовив:

— Ось забавка гарна для Тома і його дружини! Красною була врода тієї панни, котра колись носила це на плечі. Ми ніколи її не забудемо, та ця оздоба на Золотинці пишатиметься віднині!

Для кожного з гобітів Бомбадил вибрав кинджал, довгий, у формі листка, і гострий — чудової роботи, обкутий золотими та червоними подобами змій. Кинджали зблиснули на світлі, щойно їх витягли з чорних піхов, виготовлених із якогось дивного металу, легкого та міцного, й оздоблених багатьма вогнистими камінцями. Чи то через якусь властивість тих піхов, чи тому, що на них діяло закляття, яке тяжіло на кургані, та час, здавалося, не зачепив лез, вони не поіржавіли, були гострі й виблискували на сонці.

— Старі кинджали для гобітського народу належно довгі, щоби бути мечами, — мовив Том. — Гострі леза зі собою завжди добре мати, якщо ширці збираються на схід і на південь звідсіля мандрувати. Або ж і в даль далеку, до темряви й небезпеки.

Потому він розповів їм, що ці леза багато років тому викували люди з Вестернесу — вороги Темного Володаря. Та їх переміг лихий король із Карн-Дŷма, що в Землі Анґмар.

— Нині мало хто з-поміж живих народ той давній пам’ятає, — прошепотів Том, — але дехто з них і досі світом з краю в край блукає: сини королів забутих бредуть собі самотою, пильнуючи щастя народів, що не знаються з лихом, з бідою.

Гобіти не розуміли його слів, але, доки він говорив, перед ними промайнуло видіння, що вмістило в себе не одну сотню літ: розлога тіниста рівнина, якою виступають подоби людей, високих і похмурих, із осяйними мечами, а останнім ішов чоловік із зорею на чолі. Видіння зникло, і вони знову повернулися в освітлений сонцем світ. Настав час вирушати далі. Мандрівники зібралися, спакували свої клунки та навантажили їх на поні. Нову зброю вони повісили на шкіряні пояси попід куртками, почуваючись через те дуже незручно й міркуючи, чи вона їм колись придасться. Жоден із них не уявляв собі, що серед пригод, які спіткають їх після виходу зі Ширу, буде бій.

Нарешті гобіти разом із Бомбадилом рушили в путь. Звели поні пагорбом униз, а потому сіли на них верхи й хутенько поїхали долиною. Озирнувшись, вони побачили вершину старого могильника, звідки відбите золотом сонячне світло здіймалось угору, мовби жовте полум’я. Потому звернули за виступ Пагорбів, і це видиво теж зникло з очей.

Хоч як пильно Фродо розглядався навсібіч, однак не зміг побачити навіть сліду вчорашніх великих каменів, які стояли, неначе брама. Та невдовзі подорожні натрапили на північний пролом, швидко проїхали крізь нього, і земля перед ними почала поступово вирівнюватися. Радісною була подорож