Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Глава 23

Я вбігаю в під'їзд, швидко піднімаюся сходами на свій поверх. Серце готове вистрибнути з грудей та розірватися на частини. Я ледве можу контролювати себе. З горла вириваються схлипи, руки тремтять так, що ключі з дзвоном падають на підлогу.

- Чорт, - я присідаю навпочіпки, торкаюся холодного металу, і так і залишаюся сидіти під дверима якийсь час. Поки не чую важкі чоловічі кроки.

Імовірність, що це Дамір мізерно мала, але я все одно швидко відмикаю замок і юркаю до квартири, щоб мене в такому стані ніхто не міг побачити.

Притискаюся спиною до дверей, прислухаюся до звуків ззовні. Кроки завмирають перед моїми дверима і настає тиша. Я майже не дихаю. Тихенько повертаюся, заглядаю у вічко.

Дамір.

Стоїть посеред сходового майданчика, дивиться на мої двері, від чого здається, що його погляд спрямований прямо на мене.

але він не може бачити мене, чи знати, що я зараз за ним спостерігаю.

Мене кидає в тремтіння, я жадібно вдивляюся в нечітке зображення чоловіка.

Я борюся з бажанням кинутися до нього і благати не йти. Відчуваю, як по щоках скочуються сльози. Від однієї думки про те, що ми більше не побачимося хочеться вити. Дамір підкочує до моїх дверей валізу, яку я поспіхом забула в його автомобілі. Тисне на дзвінок і швидко йде геть, не попрощавшись.

Я відлічую тридцять секунд, тихенько відчиняю двері, затягую важку валізу до квартири. А потім даю волю сльозам.

Добре, що подруги немає вдома. Не треба пояснювати, що зі мною сталося. Зараз не хочу нікого бачити.

Мені треба щось робити, не можу залишатись на місці. Відкриваю шафу, оцінюючи кількість власних речей. Знаходжу ще одну дорожню сумку та кілька великих пакетів. Скидаю туди все своє добро. Переїду до своєї квартири прямо сьогодні. Доведеться зробити дві ходки, але нічого. Натомість займу чимось свої думки.

Я викликаю таксі, насилу спускаю сама свої речі. Сідаю на заднє сидіння, натягнувши капюшон на пів  обличчя, щоб водій не помітив моїх заплаканих очей.

Все ще не можу зрозуміти, як усе це сталося? Вранці прокинулася щаслива, з думкою, що побачусь з Даміром. Білизну навіть прикупила для такого особливого випадку. А зараз розбита, спустошена та максимально нещасна готуюся жити без нього.

- Дякую, - простягаю гроші таксисту, який дістав валізи з багажника машини.

Піднімаю погляд на нову багатоповерхівку, оглядаю двір. Тут все ідеально для життя. Але радощів не відчуваю. Не сьогодні.

Йду до ліфта, затягую в нього свої речі, піднімаюся на шістнадцятий поверх. Дістаю із сумочки ключі від свого нового житла, відмикаю двері та заглядаю всередину.

Я тут була кілька разів під час ремонту. Квартира кілька років порожня вже стоїть. Не розумію, чому батьки так не довіряли мені? Хоча… згадую своє відрахування, роман з батьковим другом, брехню щодо того, що досі живу в гуртожитку, і розумію, що вони недаремно ставилися до мене з підозрою.

Я заходжу до спальні, меблів у квартирі майже немає. Тільки найнеобхідніше. Ліжко, кухонний гарнітур, шафа в коридорі. З техніки лише холодильник та пральна машинка. Доведеться попросити у батьків трохи грошей, щоб купити все необхідне.

У кишені вібрує телефон, я дивлюся на екран і розчаровуюсь. Мама.

- Ало? - Прочищаю горло і відповідаю, щоб мій голос звучав бадьоро.

- Ти вже дісталася до міста?

- Так. Я у нову квартиру приїхала. Вирішила не відкладати все на потім і почати перевозити речі.

- Але там ще нічого не готове для життя, - розгублено каже мама. - Я думала ми через тижні два разом меблі замовимо, за покупками поїдемо.

- Ну, мамо, хочу жити тут. Головне, що є ліжко і холодильник.

- Гаразд, я з татом поговорю, щоб викроїв кілька днів і ми змогли до тебе приїхати і все облаштувати. Як ти дісталася? Все добре? Про що з Даміром говорили? Так давно його не бачила, але він майже не змінився.

- Та ... нормально все, - видавлюю з себе. Нагадування про чоловіка боляче дряпає серце. - Ні про що таке не говорили. Мовчки їхали, - майже не брешу, бо решту шляху ми провели в тиші.

- Ясно. Мені вже бігти треба, дзвони якщо що, й не геройствуй.

- Звичайно. Люблю тебе, мамо.

- І я. Цілую.

Мама відключається, і я знову залишаюся в тиші квартири. Вирішаю, що сил їхати назад уже немає. Заберу решту речей завтра. І Ельку треба було б попередити про те, що я переїжджаю, покинувши її одну.

Завалююся на ліжко. Голоду абсолютно не відчуваю. Обіймаю подушку, відчуваю, як знову по щоках сльози течуть. Стискаю в руці телефон, борючись із бажанням подзвонити Даміру. Мені вже його не вистачає, а від думки про те, що більше ніколи його не побачу, не доторкнуся до нього – божеволію.

Як він міг так просто відмовитись від мене? Він став моїм першим чоловіком, він у будинок свій мене привів, а тепер немов песика прогнав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍