Читати книгу - "Трон. Імперія фальшивки, Аліна Скінтей"

- 40 -

Вересове поле було не впізнати після змін військовими чаклунами. Намети, поставлена арена з накриттям, столи й навіть ринги на підвищених подіумах обтягнуті цупкими чотирма рядами канатів ідеально  гармонізувало серед дзвоникоподібних ніжно-фіолетових квітів. Верес ніби підкреслював серйозність відбору, який наробив справжнього шуму серед містян.

  Сільсія з трепетом і теплим хвилюванням йшла до одного з наметів де на неї чекав вельмишановний професор Дукенс.  

— Вітаю, — радісно сказала Аберхат увійшовши до намету.

Поставлений намет на подіумі нагадував скоріше вишуканий кабінет якогось міністра аніж тимчасову споруду. Аберхат ледь стримала подив коли ступила на світлу дерев'яну підлогу. Вона провела поглядом стіл з червоного дерева, шафу зі скляними дверцятами, два зручних шкіряних крісла та власне самого професора який сидів до неї спиною, випускаючи кільця диму. 

Широка посмішка Сільсії змінилася гримасою подиву та люті, коли крісло вельмишановного професора повернулося до неї. Дукенс мав такий же наполоханий вигляд як і сама Сільсія. Обоє кілька секунд мовчали, витріщаючись один на одного. Бертрам першим прийшов до тями, він діловито відклав цигарку до попільнички. Його очі примружилися, а обличчя вкрилося червоними плямами коли він заговорив:

— Тебе, до мене, прислав капрал Уайт? — його питання супроводжувалося невдоволеним скреготом зубів.

Весь намет смердів димом цигарки яка була товщиною як два великих пальці професора.

— Так, — задрав підборіддя, гордовито відповіла Сільсія. — Ми з вами не добрі знайомі, щоб ви мені ти-кали!

Вона стискала міцно пальці в кулаки, ховаючи їх за спиною, в голові було тисяча й один прокльон капрала гільдії Анзу.

«Ти це навмисне зробив! Пихатий, підступний індик! Як я могла повірити  твою щирість? Ти справжнісінький змій в чистому вигляді!»

Бертрам їдко всміхнувся, демонструючи свої передні золоті вставні зуби, а потім провів долонями по своїх скронях так, мов збирався поправити волосся, якби воно у нього було.

— Дівчисько ось це, — він вказав поглядом на стопку паперів, проігнорувавши її слова, — тобі потрібно розібрати й скласти в алфавітному порядку. Ти ж знаєш як це робиться?

— В мене є ім’я! І я вам повторюю, не тикайте мені!

— Мені не цікаве ім’я злодійки! — гримнув Бертрам. — Ти нижча мене статусом. Не вирячайся на мене, — знову він гримнув, коли погляд Сільсії буквально дірявив в ньому діру. — Якщо не подобається, піди й пожалійся своєму капралу.

Дукенс задоволено заскреготів зубами, взявши до рук сигару він підніс її до губ, і коли хвилинне мовчання принесло йому втішливе заспокоєння, він промовив: 

— Втім, — він смакував свою словесну перевагу, — можеш також додати, володарка тіней вчинила напад на професора. Я не думав, що мені випаде нагода зустрітися з тобою, — їдкий сміх Бертрама був схожий на качине крякання. — Розголос буде масштабний.

— Це не правда!

Аберхат проковтнула свою гордість, не зводячи виваженого погляду із вельмишановного професора в якого вона виграла золоті монети. Сільсія не боялася аніскілечки жалюгідного Дукенса, її страшила думка про те, що матір могла дізнатися де саме вона була в столиці. Останнього вона не могла допустити.

— А хто тобі повірить?

Дукенс мав рацію, зціпив губи, вона промовила:

— На коли вам потрібні папери?

— Сьогодні.  Тебе час до шостої.

— Це не реально!

— Нікчемна злодійка, з нікчемними здібностями, — стиснув професор плечима. — О, ні, я не переходив на особисту образу, просто констатував факт.

Сільсія не відповіла на грубощі Дукенса, вона мовчки взяла стопку паперів з його стола і швидко направилася до виходу, щоб більше не чути й не бачити противного обличчя вельмишановного професора.

— Роувен Уайт, потрібно було щонайменше вилити на тебе дві чашки шоколаду!

***

Дорога до міста Косоволь здавалася Лукасу майже вічністю. Для нього кожна хвилина була на вагу золота. Нескінчений темний ліс в якому скрипіли старі дерева, змушуючи його обертатися й прислухатися до кожного хрускоту, нервово бурмочи собі під ніс невдоволені прокльони.

 Соуер не мав страху щодо зустрічі із жителями лісу, інколи подібне його навіть тішило. Зараз же, коли час був обмежений, він був змушений реагувати на кожне шарудіння і з превеликим невдоволенням згадувати розбійників. Співпраця із бандитами, мала свої неприємні наслідки у вигляді  легкої параної яка змушувала завжди тримати спину закритою.

Хоч  його кінь був найшвидшим в королівстві, це не допомогло Лукасу швидко добратися своєї цілі. Дорога яка проходила через  ліс, який  кишів дивними звуками, і навіть при світлі дня, густі крони дерев не пропускали сонячного проміння, сповільнили його подорож.

Раптово між очей щось блиснуло біле, Соуер натягнув поводдя зупиняючи свого коня. Він помітив в повітрі маленьких білих метеликів які зграєю з’явилися нізвідки. Метелики були магічними, несправжніми, повністю із криги які не танули навіть в літню спеку.

Лукас зупинив коня повністю, зіскочивши з нього. Крижані метелики були скрізь, вони рухалися ривками, невпевнено, нагадуючи своїм польотом кажанів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍