Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

Я загинув у Таготі й моя душа потрапила в Голдорит. Я пам‘ятаю неймовірний холод, і пам’ятаю безмежну порожнечу. Ну, може не зовсім порожнечу. В мене таке відчуття, що я був одним з чисельного натовпу, який оточував мене і в той самий час був невидимим.

Я смутно пам‘ятаю безконечне падіння зірок, здавалося, за місяці, що минули, це не змінилося, і загальне враження, що це опускаються прокляті душі. Це враження теж не змінилося.

І я пам‘ятаю ще дещо, якщо “ пам‘ятаю” правильний термін. Я знаю, що в мене якимось чином заблокували свідомі спогади чи навіть намагання поговорити про це. Хто заблокував і чому, залишається загадкою. Найбільше, що я можу сказати чи навіть чітко пригадати, це те, що “щось трапилося”. Спогади про спогади.

На жаль, я не пам‘ятав зовсім нічого про Шип.

Коли я проходив через одне пекло, по дорозі в інше, то швидко зрозумів, що те, що я був тут як проклята душа, зовсім не приготувало мене до перебування тут живцем, хоча б з тієї причини, що коли ти вже мертвий і проклятий, ти не завдаєш собі клопоту, щоб стежити за істотами, які можуть тебе прикінчити.

Голдорит був оманливо порожнім. Паморозь, цей делікатний узор зі схожих на голки крижаних кристалів, вкривала землю на кілька сантиметрів вглиб, схожа і водночас не схожа на сніг, земля при цьому виглядала безмежно плоскою. Взагалі-то, земля була горбистою, з невеличкими пагорбами і впадинами, невидимими, поки на них не наткнутися. Паморозь також приховувала тріщини в землі, достатньо великі, щоб підвернути собі ногу, а навіть зламати собі ногу, якщо дуже не пощастить.

Мені б придався ціпок. А оскільки я не приніс ціпка з собою, то був змушений значно сповільнити крок. Я проклинав цей факт і затримку, поки ледь не загинув. Я б загинув, якби мій крок був хоча б трохи швидшим.

Я поставив ногу на, як мені здалося, звичайний білий клаптик, що нічим не виділявся від решти безмежного світу. Моя нога пройшла крізь кригу і не зустріла під нею опору. Я інстинктивно відкинувся назад, живіт скрутився, коли я балансував між падінням вперед і назад. Діра, зроблена мною в кризі, зростала, спочатку повільно, тоді швидше.

Під нею не було нічого, крім чорної порожнечі.

Паморозь, що вкривала яму, почала розсипатися щоразу то швидше, незлічені крижані голки падали з тихесеньким шепотом, відкриваючи бездонну яму шириною десь в пів кілометра.

Я не став вдивлятися в порожнечу. Я боявся, що щось може також вдивлятися звідти на мене. Я відвернувся і викликав світловий меч, зробивши його довгим і тонким, зручним, щоб простромлювати землю поперед себе.

Я не зробив цього раніше тому, що хотів зберегти стільки енергії, скільки це тільки можливо, а не дати собі замерзнути було випробуванням саме по собі. Проте побачивши яму, я не шкодував цих зайвих зусиль.

#

Я годинами брів по ландшафту проклятих, час від часу зупиняючись, щоб звіритись з Рукою Повішеника. Вона завжди згоджувалася з душепадом у небі, й мені не доводилося коригувати свій шлях.

Крім дощу душ в мене над головою не було сонця, місяця чи зірок, тож я не міг визначити час. Але невдовзі я відчув спрагу, а ще невдовзі по тому завітав голод. Тому я зупинився, відкрив ранець і витягнув прихоплені харчі.

Їх було небагато.

Не було сенсу брати з собою справжню їжу. Одним з тих, що всі одинадцять кіл пекла мали спільного, можна сказати їхньою характерною рисою, було загнивання у всіх його формах. Моральне, духовне. Фізичне. Як би мені не хотілося тортика чи смаженої пташки, запаковувати їх не мало сенсу. Особливо податливими були колись живі харчі. За кілька хвилин після прибуття, всі принесені продукти перетворилися б в гнилий суп. В Голдориті в замерзлий, гнилий суп. Якби якимось чином мені вдалося насилу запхати його собі в горло, то швидше за все я б отруївся.

Тому замість цього в мене був флакон з червоно-білим порошком, який не дивлячись на свої заперечення дістав для мене Фенгал Дарувнер. Наркотик, звісно, з Фар-Твілу. На Люсернійському слензі його звуть “Дорога”. Викликає страшне звикання і зрештою призводить до смерті. При ньому пекельна трава здається звичайними ліками. Але під його впливом людина не відчуває голоду чи спраги, має безмежні запаси енергії, і мабуть, найголовніше, ясний розум. До тієї миті, коли він чи вона не помре від цього непотребу. А оскільки порошок сам по собі був формою загнивання, то я гадав, що він більш-менш мав імунітет від пекельного розпаду.

Я певний час розглядав флакон, а тоді поклав назад в ранець. Я ще не був настільки голодний, спраглий чи змучений. Я не чув, щоб хтось зіскочив з Дороги, після того, як підсів на неї. Вочевидь, це була дорога в один кінець.

,Зітхнувши, я закинув ранець через плече, викликав світловий меч і знов вирушив за рікою зірок.

#

Спочатку я не міг зрозуміти, що бачу. Я був змучений, страшно змучений, все моє існування звелося до шипіння світлового меча об паморозь, крок і повторювати ad nauseum. Але повільно щось почало просочуватися в мою затуманену свідомість, якась неясна думка, що повільно переросла у впевненість.

Щось змінилося.

Я зупинився і з зусиллям підвів погляд в себе з-під ніг.

Поперед мене, метрів десь за сто, було щось схоже на пагорб. Тоді моє сприйняття змінилося і пагорб став нагадувати панцир велетенського жука, синьо-чорний і трохи блискучий, позбавлений інею, що вкривав абсолютно все інше.

Воно не рухалося.

Певний час я просто стояв, легенько похитуючись і тупо вдивляючись, дозволяючи, щоб ця зміна зафіксувалася в моїй свідомості.

Тоді нерухомий жук-пагорб поворухнувся.

Він вибухнув вгору, масивний панцир розколовся і з‘явилися крила жука. Крила билися з такою силою,