Читати книгу - "Знак янгола, Надія Містицька"

—Ти знаєш Євгена Шевчука? — спитав Антонов, їдучи вечірньою дорогою.

—Так! – жваво відповів хлопець. — Цей упир мою сестру мало не зґвалтував. Я поки не знаю як, але знаю, що він замішаний у чомусь із мафією. Є в нього якісь брудні стосунки з ними. Доказів поки що немає, але ми з батьком та його другом працюємо над цим, — серйозно сказав Дмитро.

—Потрібно знайти вагомі докази того, що він причетний до зґвалтування, — зло говорив Артем, міцно стискаючи кермо до побліднілих кісточок на пальцях.

—Треба поговорити з твоєю подругою. А ще краще — з її лікарем.

—Я займуся цим. Я повідомлю тобі, як щось дізнаюсь.

—Добре, домовилися. Буду чекати дзвінка. — Дмитро завершив дзвінок, і Артем кинув телефон на сидіння поруч, натиснув на педаль газу та поїхав до лікарні.

 

За кілька хвилин хлопець уже йшов коридором у бік палати, де лежала Катя. Підійшовши до дверей, він постукав, а потім увійшов усередину. Катя стояла біля вікна і дивилася на вулицю. Артем тихо підійшов до неї з-за спини та поклав свої руки на плечі, злегка погладжуючи їх.

—Я ж просила не приходити сюди більше, — сердито казала Катя.

—Пробач, я знаю, але дай відповідь мені на одне запитання, і я відстану від тебе, — тихо говорив хлопець, вдихаючи улюблений аромат її волосся.

—Чого ти хочеш? — не обертаючись, спитала вона.

—Ти говорила, що я тобі подобаюся, то чому не дозволяєш просто бути поруч? Давай хоча б просто спробуємо, — з благанням вимовив хлопець.

—Так, ти мені подобаєшся, але як чоловік ти мене не цікавиш. Є одна людина, яка мені подобається, але його тут немає. І навряд чи він сюди прийде, — гірко сказала вона, опускаючи голову вниз. Хлопець злегка стиснув плечі дівчини. Йому ніби ніж у спину встромили. Він розумів, що вона ніколи його не вибачить за той випадок, що стався в минулому.

—Але, його зараз тут немає, я ж поряд, — з надією казав Артем.

—Ні, я не хочу, — холодно сказала вона. Різко піднявши голову, вона глянула у вікно. — Йди!

—Добре, я зрозумів, — він відсторонився від дівчини. — Останнє питання і я піду.

—Що ти ще хочеш? — роздратовано спитала вона.

—Він тебе… взяв силою? Шевчук, це він з тобою зробив?.. — обережно запитав Артем.

Дівчина різко обернулася до хлопця і злякано подивилася на нього.

—Нічого не кажи. Я піду, на мене чекають, — відсторонено сказав хлопець і вийшов з палати. Дівчина нерухомо стояла біля вікна і намагалася вгамувати тремтіння в ногах. На очі навернулися сльози, вона підійшла до ліжка і сіла на нього.

—Як він дізнався? — тихо повторювала дівчина.

Минув тиждень з моменту, коли Катя потрапила до лікарні. Антонов, як і Максим, були обоє занурені в роботу. Артем поговорив з лікарем дівчини та взяв у нього докази того, що це Шевчук її зґвалтував. Але цього виявилося замало.

Хлопці старанно працювали та готувалися до чергового концерту. Максим іноді згадував про дівчину, він хотів її побачити, але не наважувався цього зробити. Він намагався зрозуміти, чому вона так поводиться. З Артемом вона теж не спілкується. Він намагався зрозуміти, що з нею відбувається, але відповіді не міг знайти.

Дженні сиділа у своєму кабінеті за робочим столом. Вона щось робила у ноутбуці. До кабінету зайшов високий хлопець. Він підійшов до столу.

—Пані, — звернувся хлопець до Дженні. Дівчина підвела свій погляд на хлопця.

—Що трапилося, Михайле? З якого приводу панікуємо? — схвильовано запитала його Дженні.

—Камінь, — видавив з себе Михайло.

—А що з ним? Тільки не кажи, що його вкрали. Мені Мерлін шию зверне, — насторожено промовила дівчина.

—Ні, він на місці. Але його колір та запах змінилися, — поспішив заспокоїти дівчину Михайло.

—Тобто змінився? Як таке можливе? — Здивовано запитала дівчина, вискочила з-за столу і вибігла з кабінету, Михайло побіг слідом за нею.

 

Микита продовжував виснажувати себе тренуваннями, щоб не думати про Дженні, але в нього це погано виходило. Бажання постійно зростало, і це зводило його з розуму. Він хотів знову її побачити.

—Микито, годі, припини, — схвильовано говорив Денис.

—Зупинися. Ти робиш тільки гірше собі, виснажуючи себе тренуваннями. — Андрій намагався вгамувати пил Микити, але той ніби нікого не чув.

—Хлопці, зі мною все добре, — запевняв їх Микита. Але хлопці йому не вірили.

—То ти з цієї причини вчора знепритомнів на тренуванні? Бо тобі було добре? — сердито говорив Андрій.

—Та забудь ти про неї! — крикнув на хлопця Денис. Він був не менше хлопців злий на Дженні.

—Я дуже втомився. Хочу до неї. Побачити знову її очі, почути її голос, — сумно промовив Микита, важко дихаючи.

—Забудь ти її. Ти не потрібний їй, — стомлено промовив Сергій.

—Але вона мені потрібна. Іноді таке враження, неначе я відчуваю її присутність поряд, — відсторонено сказав Микита, дивлячись у дзеркало.