Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 54: Полонянка.

Головний біль проривався навіть крізь забуття. Все було, немов у тумані, я ледь усвідомлювала, що мене кудись несуть. Чула гул мотора екіпажу — здається, мене кудись везли.

Свідомість поверталася повільно, уривками: спочатку звуки, потім відчуття, а згодом і запахи. З великими труднощами відкривши очі, я ледве розрізняла силуети предметів навколо.

Зір нарешті сфокусувався, і я зрозуміла, що лежу на якихось нарах у великому, брудному й холодному приміщенні. На моїх зап’ястках були кайданки, ланцюг від яких проходив через кільце, вмуроване в стіну над моєю головою.

Я спробувала піднятися, але різкий біль спалахнув у голові, змусивши мене застогнати й впасти назад.

— Отямилась, чи що? — пролунав грубий чоловічий голос.

Я повернула голову на звук і побачила, як до мене наближається чоловік. Він був високий, кремезний, у брудному одязі. Маленькі очі хижо бігали по мені, оцінюючи.

— Хто ви такий? Де я? — прошепотіла я з болем і закашлялася.

У роті пересохло до болю.

— Водички хочеш? — чоловік простягнув мені не надто чисту пляшку з водою. Спрага була такою сильною, що я не стала відмовлятися.

Напившись, я повторила свої питання.

— Заборонено з тобою розмовляти, — пробурчав він. — Скоро прийде господиня, от з нею й балакай.

Він пішов, залишивши мене саму.

Я озирнулась: приміщення нагадувало фабричний цех, де-не-де стояли закинуті верстати, на підлозі лежали клубки пилу та сміття. Вікна були великими, аркоподібними, зі скляними брудними шибками, крізь які ледь проглядалася цегляна стіна сусідньої будівлі.

Видно, я на якійсь закинутій фабриці.

Голова все ще боліла, але я намагалася не піддаватися страху, бо інакше не зможу собі допомогти. Останнє, що я пам’ятала — голос Аріадни.

Отже, її відпустили. Або вона втекла. А тепер викрала мене. Навіщо? Щоб убити? Шантажувати ректора? Вимагати викуп?

Пронизливий холод в’їдався в тіло, змушуючи згорнутися. Треба дихати повільно й рівномірно, інакше паніка стане неконтрольованою.

Артефакт! Як я могла про нього забути?

Стараючись не привертати уваги, я обережно доторкнулась до коміра плаща, удаючи, що його поправляю. Мій наглядач гуркотів чимось за стіною, тож я швидко схопила ланцюжок, витягла його з-під сукні й торкнулась кристалів тремтячими пальцями.

«Допоможи мені, — благала я подумки, ковтаючи сльози. — Забери мене звідси, будь ласка!»

Артефакт нагрівся і майже завібрував у руці, пускаючи по шкірі хвилі тепла.

Глухий гуркіт чогось, що впало поруч, змусив мене перелякано сховати кулон назад під сукню.

Чоловік притягнув якийсь стіл, кілька стільців і вмостився, не зводячи з мене очей.

— Навіщо ви мене викрали? — насмілилась спитати я, хоч і не надто сподівалась на відповідь.

— Мовчати! — гаркнув він. — Господиня прийшла!

І справді, пролунав звук наближення кроків, що луною розносився по порожньому приміщенню.До зали увійшла Аріадна, в супроводі ще двох чоловіків. Вона виглядала приголомшливо: свіжа, рум’яна — красива, мов богиня. Та її очі лякали. Погляд блукав, не затримуючись ні на чому, а усмішка — чи радше вищир — здавалася приклеєною. У руках вона стискала сумочку, з якої щось неприємно подзенькувало — й нічого доброго це не обіцяло.

— Привіт, Ізабелло, — звернулася вона до мене. — Як мило з твого боку нарешті отямитись.

Я підтягнула під себе ноги й намагалася сісти на своєму імпровізованому ложі.

— Аріадно, що ви робите? — розпачливо сказала я. — Навіщо ви це влаштували? Відпустіть мене!

— Починається, — буркнула вона, скидаючи яскраво-червоний плащ і кидаючи його на стілець.

— Як я можу тебе відпустити, коли вже пообіцяла цим панам? — вона вказала на двох, що прийшли з нею. — А свої обіцянки треба виконувати.

Чоловіки вже сиділи за столом і відверто розглядали мене. Один був худий, у смугастому пальті, з тонкими вусиками й окулярами в золотій оправі. Інший — кремезний, м’язистий, із сальним довгим волоссям і тонкими губами, які він постійно облизував, дивлячись на мене.

— Чого ти хочеш, Аріадно? — промовила я, намагаючись не дати своєму голосу затремтіти й видати мій страх.

— Я хочу, щоб ти зникла, люба, — вона дістала пудреницю з сумочки й провела спонжем по обличчю. — Ці пани мали з Джейсоном чимало клопоту. Але ми домовились: я віддам їм його наречену, а вони більше не чіпатимуть його. Тобі ясно?

Вона підійшла до мене й боляче стиснула моє підборіддя пальцями, змушуючи підняти голову.

— Бачу, що ясно, — проспівала вона, натискаючи нігтями. — Ти зникнеш, а я посяду твоє місце. Все просто.

— Що він вам зробив? — з розпачем промовила я.

— Що зробив? — глузливо посміхнувся худий. — Зараз розповім.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍