Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Розділ 24

Сердито витираю самотню сльозу. Не час розкисати. Хвилинна слабкість, на те вона хвилинна, а будувати повітряні замки не в моєму характері. Я знала, що так буде. І хоч зробила величезну помилку, прив'язавшись до хлопчиків та їхнього тата, тепер уже нічого не вдієш. Минулого не зміниш і серцю не накажеш, та в будь-якому випадку потрібно поводитися гідно.

Я закую своє серце в крижаний панцир, а після повернення повністю віддамся навчанню. І взагалі не буду думати ні про дітей, ні про їхнього тата. Ні краплі. Не буду! Але, чесно кажучи, вже зараз розумію, що обманюю себе.

Найбільше шкода не себе, а Сета і Гленна, які теж щиро мене полюбили. Хочу надіятись, що дитяча психіка дуже пластична, і через деякий час вони навіть не згадають мене, оточені любов’ю і турботою близьких.

— Ева!

Кидаю погляд униз. Чому униз? Тому що сиджу на гілці того злощасного дерева, з якого мало не впав Сет, щиро понадіявшись, що мене тут ніхто не буде шукати. Помилилась. Емерей знайшов. А тепер дивиться на мене знизу вгору з докором і осудом. І навіть в такому положенні давить, тисне своєю важкою аурою.

— Чого ти туди залізла? Хто тебе зніматиме?

Обурено фиркаю у відповідь. Якось сама спущусь. Гілка не настільки високо над землею.

Постоявши ще хвилину, Теодор раптово хапається за гілку й миттєво залазить до мене. Навіть кліпнути не встигаю, як вмощується поряд. І, впіймавши мій здивований погляд, безтурботно усміхається.

— Думала, одна вмієш лазити по деревах? Якщо хочеш знати, то це моє улюблене місце. З дитинства. Саме тут я проводив багато годин за книжкою, успішно ховаючись від свого суворого вихователя.

Стуляю здивовано розкритого рота. І як я про це не подумала? Адже кажуть, яка гребля, такий млин... Б’юся об заклад, що Тео в дитинстві був таким же бешкетником, як Сет.

Емерей, трохи пововтузившись, сідає зручніше. На щастя, гілка досить успішно справляється з додатковим навантаженням.

Відвертаюсь, збентежена його присутністю. Для чого прийшов? Невже перепросити? Не вірю, тільки не Емерей!

Але він мовчить, і я не починаю розмови. Думаємо кожен про своє. Особисто я намагаюся не звертати уваги на те, як на мене впливає його близькість. Тілом розпливається жар. Комір сукні починає тиснути. Вдих здається шумним і глибоким.

— Вибач, — тихо починає. І в мене від здивування широко розплющуються очі. — Я не знаю, що зі мною відбулось. Просто дуже злякався. Проте все одно не мав права підвищувати на тебе голос.  

Тихо соплю, не знаючи, що на це відповісти

— Пусте, — махаю рукою. — Буває. Мені теж було дуже страшно.

Ніяково розгладжую на колінах поділ своєї легкої муслінової сукні. Як можу, уникаю його погляду. Боюся. Просто боюся, що в моїх очах він легко прочитає всю гаму емоцій, що знов починають терзати. Ось, здавалось, тільки заспокоїлась, підвела риску. Аж знову. Одне лиш слово «вибач», і душа перевертається. Мліє за ребрами.

Я не пара йому, не пара. Просто нахлібниця, без роду й племені, з іншого світу, а може й справді хвора на голову. А він граф, аристократ. З родоводом мінімум до десятого коліна. Яка я йому пара, якщо я збираюся повернутися у свій світ? Переконую себе, а серце калатає. В грудях спирає від дихання. Ось що означає, його «вибач»…

— Чому ж тоді стався напад? — очі так і не підіймаю. Намагаюся викинути з голови відгомін меланхолії. Будь-чим забити розмову, аби більше не було ніякової мовчанки, не було простору думкам.

— Гленн захистив тебе... Мимоволі, тому що не вміє керувати своєю силою. Але підсвідомо відчувши, що тобі потрібна допомога… — хрипко відповідає.

Палаючою щокою відчуваю його уважний погляд.

На душі важчає.

— Я не хотіла... Вибач… мені так шкода…

Провина вгризається в серце гострими зубами. Таки через мене Гленну стало погано. Таки правий був Теодор…

Він здригається, наче хльоснула батогом. Повертається, ловлячи мій погляд. Хочу відвести очі, але не можу, він наче гіпнотизує мене, примушує пильно дивитись у глибочінь темно-карих вихорів.

— Це не твоя провина. Це провина Сесілії, — м’яко охоплює моє підборіддя теплими пальцями. — Але вона більше нікому й нічого не заподіє…

Від ніжних погладжувань кінчиками пучок тріпочуть вії.

— Що з нею? — хрипко питаю. У горлі раптово стає сухо.

— Нічого... Нічого доброго... Пакує валізи. І я вже надіслав листи в кілька агенств, де ретельно виклав ситуацію. Вважаю, що тепер їй закрита дорога до будь-якого пристойного будинку.

— Але ж… — ковтаю. Десь на задвірках свідомості відчуваю тінь провини…

— Навіть не смій думати! – різко обриває. — Ти знову врятувала моїх дітей. З таким викладачем дивно, що у Гленна дивно, що зрив трапився тільки зараз. Якщо комусь і варто відчувати докори сумління, — опускає руку, відвертається. І я несподівано себе відчуваю самотньою. — То це мені. Я її привіз, довірив синів, поклався на рекомендації і, заклопотаний то… загалом, заклопотаний іншими справами, не перевірив, не прослідкував…

— Ні! Ні, Теодоре! — палко заперечую. — Ти тут ні до чого! З кожним могло статись…

— Це мої діти, Ева! Все, що в мене є. І я практично своїми руками ледь їх не скалічив.

— Нічого такого б не відбулось, — хитаю головою. — Та й Сет би не допустив.

— Сет! Не я, розумієш? Він не повинен нести таку відповідальність. Не в його віці…

— Він досить дорослий і розумний для свого віку.

— Так. Це і радує, і засмучує…

Кидаю запитальний погляд.

— Смерть Леоли примусила його дуже подорослішати… Змінитись. Усіх нас…

Серце болісно стискається.

— Ти її дуже кохав?

— Кохав? — дивиться у далечінь. — Можливо… Я любив її, захоплювався, поважав. Її не можна було не любити. Такої самовідданої людини я ще не стрічав. Між нами була дружба. Дружба опалена порохом війни, небезпекою й радістю, що можемо живими зустріти наступний день… ― його погляд прикипає до сонячного диска, що завмер на горизонті палаючим, червонястим півколом. ― Я пам’ятаю як зробив пропозицію. Того світанку небо було особливе. І повітря було особливе. Війська загарбників відійшли. Ми звільнили свою частину кордону. Всі раділи. Серце, душа наповнювались чимось величним, чимось солодким, чимось неймовірним. Мабуть, так відчувалась свобода. Запахом ранку, роси, і землі. Тоді я й запропонував їй одружитись, ― кидає в мою сторону косий погляд, й знову спрямовує очі до горизонту. ― Ми вертались додому. До мого дому. Леолине прикордонне містечко було знищене вщент. А з рідні ніхто не залишився в живих. Вона була мені хорошою дружиною і гарно матір’ю.. Але чи кохав я її… — знову спиняє на мені погляд, наче весь час слідкує за відгомоном емоцій на моєму обличчі. Його зіниці великі, чорні, заповнюють собою майже всю райдужку. — Тепер не знаю. Між нами було щось більше за кохання. Вірність, дружба, партнерство, довіра…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍