Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"

Глава 22. Софія та хлопчик

- Як тебе звати? - запитала хлопчика Софія.

- Нік, - відповів малий. - А тебе? - він глянув на неї теплими й виразними карими очима.

Переляк у нього, очевидно, швидко пройшов, і тепер він знову з цікавістю сприймав все, що з ним відбувалося.

- Мене Софія. Ходімо, тут не можна довго залишатись. Тварюка ще чого доброго надумає повернутись за нами.

Вони вилізли з-під воза і сторожко, тримаючись узбіччя, стали пробиратися вздовж вулиці вперед.

- Ти як тут опинився сам? Де твої батьки? - навіть трохи обурено запитала Софія, яка тепер відчула себе старшою.

- Я біг до тата. Він з лицарями. Захищає Мейоллу, - відповів малий.

- А де ж мама?! 

- В ратуші, з іншими жінками й пораненими.

- Ти втік від неї! - здогадалась Софія.

- Втік, - підтвердив Нік. - Я просився, та вона не пустила, - додав він.

- Що ти накоїв! Ти ж міг загинути! Мама, мабуть, переживає, шукає тебе.

- Мабуть, - погодився Нік. - А ти що тут робиш? - задав він цілком логічне запитання Софії.

- Я? - перепитала розгублено Софія і на мить зупинилася.

Її обурення вчинком хлопця вщухло, коли вона пригадала, як сама тут опинилася, а заодно і своїх батьків. Нік теж зупинився і дивився на неї.

- Я хочу знайти свого друга, лицаря світлоносних мечів, і допомогти йому захищати Мейоллу, - чесно сказала Ніку дівчина.

- Ну от бачиш. А я хочу допомогти батьку, - сказав хлопчик.

Вони знову, взявшись за руки, почали сторожко пробиратися далі вздовж вулиці.

- Ніку, а де твій тато? - продовжувала дорогою розпитувати дівчина.

- Коли піратські кораблі підпливли до Мейолли, батько відразу відправив нас із мамою в ратушу. Всі жінки з дітьми побігли туди ховатися. Адже піратам до центральної площі нізащо не дібратися. А сам подався до східних воріт разом з іншими чоловіками, - розповів хлопчик.

- Отже, нам потрібно тепер дібратися до ратуші. Думаю, ти добре знаєш місто, будеш моїм провідником?

- Та вже буду. Тільки ми не підемо цією вулицею. Я проведу коротшим шляхом. А то ти без мене у тих провулках заблукаєш, - діловито відповів Нік.

Почувши про коротший шлях, дівчина відразу відчула легку тривогу. Але Нік мав рацію в тому, що йти центральними вулицями тепер і правда було більш небезпечно.

Вони йшли дорогою, що прямувала між старими не дуже привітними будинками. Нік впевнено йшов вперед. Він вимахував перед собою дерев’яним мечем, долаючи уявного ворога.

- А ти чому тут вештався, що так добре знаєш ці вулички? - запитала Софія, оглядаючи старі паркани вздовж похмурого провулка.

- Ми тут з хлопцями любили в хованки грати та в розбійників. Це старий провулок. Тут є кілька будинків, де ніхто не мешкає. Не так давно чув, що їх збиралися зносити й наводити тут лад. Але потім, мабуть, стало не до цього. А ми з друзями влаштували тут нашу базу.

З цими словами Нік пірнув у якесь чергове темне підворіття, а дівчина мусила швидко йти за ним. Тут була величезна калюжа, серед якої лежали кілька чималих камінців. Тож хлопець, вправно перестрибуючи з одного на інший, аж бігом опинився на іншому боці.

- Ну це не провалля перестрибувати, - подумала Софія, стрибаючи слідом.

Та все ж з останнього камінця нога таки ковзнула у брудну калюжу.

А хлопець тим часом уже перелазив через якийсь паркан.

- Ніку, ти куди?!

- У цьому будинку ніхто не живе. А якщо ми перейдемо через подвір’я, то через лаз можемо опинитися на вулиці, якою швидко дістанемось до центру міста.

Нік уже зістрибнув із протилежного боку. Тож Софії нічого не лишалося, як дряпатися слідом на паркан. Вона намагалася підтягнутися і поставити ногу на невеликий виступ, та їй заважав меч.

Раптом зверху вигулькнула голова Ніка:

- Ну що ти так довго? Тебе у нашій грі вже б розбійники зловили давно.

- Аби справжні не зловили, - відповіла дівчина рвучко підтягнувшись і перекинувши ногу через паркан.

За мить вона вже зістрибнула з іншого боку.

Мабуть, той будинок і справді був покинутим давно. Стеля була дірява, черепиця де-не-де обвалилася. Серед подвір’я ледь трималася купи дерев’яна напівзруйнована альтанка.

Нік прямував прямо до неї.

- Тут наша база. Ми з хлопцями тримаємо тут свої скарби. Взагалі, чужих ми сюди не приводимо. Але тобі я покажу нашу скарбницю. А потім гайнемо до лазу.

Тим часом хлопець перший добіг до альтанки й став як укопаний. А у Софії чомусь інтуїція стала волати про небезпеку.

Коли дівчина порівнялась із Ніком, то й сама остовпіла.

На землі насипом валялися шкатулки, коштовності, срібний посуд, золоті монети, розкішний чоловічий і жіночий одяг.

- Ого! - Нік аж присвиснув, - нічого собі, як наша скарбниця наповнилася.

Миттєво все зрозумівши, Софія хутко смикнула хлопця за руку.

- Біжимо!

Вона відтягнула його за будинок, де були густі зарослі кущів. І лише встигли вони заховатися, як почулися голоси піратів, що швидко наближалися.

- Грім і блискавка! Хоч би ніхто раніше нас не забрав! - озвався один.

- Та щоб морська хвороба тобі мізки винесла за такі слова! Все на місці! - почули вони відповідь іншого бандита.

Софія і Нік, сидячи у густих занедбаних кущах, підглядали за тим, як четверо кремезних піратів пакували все награбоване добро у мішки і ящик.

- А непогано таки підживилися! - докинув третій, засунувши набитий гаманець у свою кишеню.

- Щоб тобі плюватися отруйною медузою! А ну витягни з кишені гаманець, бо вб’ю на місці! Сказано, на кораблі ділити все будем! - заволав четвертий.

- Та вдавися! Ото причепився, грім би тебе побив! - огризнувся крадій і кинув гаманець у спільний мішок.

- Затягнемо все на корабель, а потім можна буде ще повоювати трохи, - зареготав один із мародерів. - А то з тим Кірком, мати його каракатиця, з пустими руками можна залишитися.

Згрібши все добро, пірати швидко подалися геть.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍