Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Так… – Оксана стала витирати зволожені сльозами очі. – Я діточок хочу.  – А прийомну дитину? – спитав Віктор.

         – Я свою хочу. Та й як нам позволять прийняти дитину, якщо квартира в нас дуже тісна. Тим більше Максим на це точно не согласиться.

         – Скільки тобі років, донечко? – запитала Ірина.

         – Сорок п’ять

         – Господи! Тобі вже пізно дітей народжувати.

         Оксана похилила голову.

         – Ірино, не кажіть так! – вигукнув Віктор. – Я тобі одне, Оксано, скажу: не можна жити тобі з тією сукою.

         – А де мені жити? – заскиглила Оксана, не прикриваючи налитих слізьми очей.

         – Краще вже на вулиці, ніж з ним жити!

         – Оксано, звернися до спецслужб, до волонтерів, не знаю. Вони поможуть, – в свою чергу радила Ірина.

         – А нащо мені тоді жити!? Я живу, щоб завести і сім’ю. Мені більше нічого не нужно.

         – Ясно… – втомлено видихнув Віктор. – Сьогодні ти лишаєшся ночувати тут.

         – Чого це? – зчудувалась Оксана.

         – А того, що той підарас не знати що ще зробить.

         – Вікторе! Що ж це ви говорите, – обурилась Ірина.

         – А то й говорю, що над моєю сестрою якась сука знущатись не буде.

         Потрібно сказати, що Оксана в той мент не помітно для інших посміхнулась. Хоч як це не дивно, наразі Віктор був для неї еталоном чоловічої поведінки. Урешті вона згодилась ночувати в його квартирі.

         Вже надвечір, коли вони дивились разом телевізор в їдальні, телефон Оксани лунко завібрував. Це був Максим. Брат тоді зразу спитав, хто телефонує, та вона боялась спочатку сказати, бо незрозуміло, що міг він тепер вчинити: прикидувала, як Віктор зараз «серйозно поговорить» з її чоловіком. Врешті-решт, вона промовила:

         – Це Максим.

         Не довго думаючи, Віктор відповів:

         – Приймай виклик і дай мені телефон.

         Оксана послухалась. Віктор грізно підніс слухавку до вуха.

         – Ты где блядь? – пролунало звідти.

         Віктор прицмокнув язиком: це означало, що він зараз буде люто лаятись.

         Врешті-решт, надалі з його уст стали вилітати найжахливіші слова, котрі ми не наважимось викласти тут. Щонайгірше – він пустив навіть образи в сторону матері Максима, чого той, звісно, витерпіти не міг.

         Оксана не сміла його перебивати, бо він, судячи з усього, «смакував» прокльонами. Коли ж через хвилину він закінчив, то зі слухавки у відповідь почувся ще лютіший голос. Видно, з Максимом ніхто ніколи так не розмовляв. Він ту ж мить запропонував зустрітись на якійсь вулиці о такій-то годині і все обговорити все тет-а-тет. За інших обставин, Віктор би безсумнівно згодився, та попри власне нещастя єдиною його зброєю виявились слова. «Та хіба словами не можна вбити? – міркував Віктор. – Як не спасу його ними, то переллю їх в разючий свинець».

         На тому скинув трубку. Пізніше Максим, зрозуміло, передзвонював ще кільканадцять разів, та Оксана вимкнула звук. Вони полягали спати. Ірина, переклавши Віктор на ліжко, пішла у свою квартиру, бо тепер його могла стерегти сестра.

         Вночі Оксана не могла заснути. Їй було незвично спати на такому м’якому ліжку, в такій великій, просторій кімнаті. Віктор спав у іншому приміщенні, поблизу неї.

         Десь о другій годині ночі з його спальні пролунав зойк. Оксана миттю схопилась та увійшла до кімнати. Її кінцівки тряслись, тож вона ледь намацала у темряві вимикач. Кімната оповилась сліпучим світлом. Оксана, мружачись, помітила, що Віктор широко роззявив рота та кричить, наче зганяє з себе якогось демона.

         – Що з тобою? – Оксана схилилась над братом.

         – Боже… Не лишай мене одного, Оксано. Я не можу рухатися. Мої ноги… Я збожеволію!.. – щосили гукав Віктор. – Оксано, я не відчуваю ніг. З усієї сили я хочу, щоб вони рухались, та не можу! Подивись!

         Оксана перекинула погляд на ступні Віктора. Він волав, та вони лежали непорушними. Вона навіть уявити собі не могла, які зараз муки переживає брат, тому й ставила вельми дурні, як для Віктора в той момент, запитання.

         – Тебе болить?

         – Мене болить тільки голова… О боже! Я хочу щоб мені боліли ноги, та не голова... Я мрію про це! Їх наче зціпило сталевим ланцюгом, і ти стараєшся, та все марно…

         – Що ж я можу тобі зробити?

         – Я більше не можу цього терпіти, Оксано… – прохрипів Віктор, хапаючись за скроні. Його розривала мігрень. – Отам, біля телевізора, є пачка сигарет та запальничка. Закури мені…

         Віктор зовсім вже не думав за те, що кинув палити. В подібних, безвихідних муках будь-які принципи порушаються. Чим же рятуватись, коли сил терпіти це уже нема? Він навмисно попрохав Ірину покласти в його кімнаті цигарки, на випадок, коли муки стануть нестерпними. Можливо, звісно, якби Віктор цього не робив, – тобто не ставив біля себе «заспокійливе», – то й не думав би про них, а продовжував терпіти. Таким чином Віктор одразу зметикував, що має свій «ключ» від кайданів.